Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, Рассе! — прошепотіла та, з жахом в очах. — Невже нічого не можна зробити?
«Езаро, допоможи!»
«Скажи їй, Рассе, ти ж знаєш, що можна зробити. Ти теж тоді вмирав…»
«Я кохаю тебе, Езаро!»
«Ні, Расселе, що ти таке кажеш…»
— Кровною — схопив Расс за руку Еліссу І побачив, як в прекрасних блакитних очах спалахнула надія, — ти можеш зробити її своєю кровною!
— Але як? — амірана здивовано дивилася на свої руки, і тоді Рассел Северін зробив те, чого ніколи б не зробив Ітем Родерік, так може він все-таки Рас? Він кинувся назад до помосту, біля якого вигиналася охоплена полум'ям Алентайна, застрибнув на нього і підняв кинджал, що випав з грудей Елісси, коли в її серце ринулася іллама. А, повернувшись, кілька разів встромив його в уже холодіюче тіло Тони.
— Ну ж бо, ваша високосте! — нетерпляче смикнув він принцесу за рукав, а потім додав, підбадьорюючи: — Чого ти чекаєш, Іві! У тебе все вийде!
І розтанув від вдячності, що наповнила погляд його кровної. Вона простягнула руки до рани, з пальців заструївся вогняний пилок, закрутився навколо рани, а потім пірнув вглиб. Расс дивився, як зачарований — він сам колись був врятований ось такою ж чарівною хмаркою. Рани почали затягуватися прямо на очах, Тона кілька разів здригнулася і відкрила очі.
— Матусю, — Елісса розплакалася і обняла її.
— Дівчинко моя, тобто, ваша високосте... Еліссо!
— Ні, матінко, я не Елісса, я Івейна, — плакала чи то Елісса, чи то Івейна, Рас сам вже не знав, — я не хочу бути Еліссою, я хочу залишитися Ів, для вас і всіх інших.
— Добре, добре, донечко, не плач, моя маленька Іві, — Тона гладила її по голові, притискаючи до грудей, а потім озирнулася. — А чому ми сидимо на землі?
— Я потім розповім, — витираючи очі і посміхаючись, сказала Ів.
Рассел піднявся з колін і допоміг жінкам піднятися. Тим часом Алентайна скрикнула, змахнула руками і обсипалася палаючими уламками, Ільброз слідом за нею зараз же випустив дух, нещадно підсмажений Севастіаном, але пітьма нікуди не зникла. Чотири дракона поливали її своїм полум'ям, а та продовжувала покривати все живе, заповнюючи площу, і здавалося, вона повзе звідусіль.
— Це скільки ж накопичилося в ній за стільки років, — похитав головою Рассел, задумливо дивлячись на охоплений полум’ям чорний туман.
— Чи вистачить у них сил? — занепокоєно промовила Івейна, стежачи за драконами. — Я ж зовсім небагато встигла їм передати.
Зненацька два потужні полум’яні потоки охопили пітьму і почали тіснити її з протилежного боку площі.
— Дастіан! — радісно скрикнула Івейна.
— Еррегор, — прошепотіла Тона і притиснула руки до грудей.
***
Еррегор витер піт, що стікав з чола великими краплями. Вчасно вони встигли зі своїм аміраном, тепер треба подякувати цим драконам, що невідомо звідки взялися, ще й Вогнедишним, і до речі з'ясувати, хто вони, і куди взагалі дивляться його вартові, стільки пітьми накопичилося...
А потім він побачив трьох молодих людей, які пробирались до нього крізь натовп, і ноги його немов налилися свинцем і обважніли, і він не міг навіть кроку ступити. Він напевно збожеволів. Або помер. Напевно, він помер і потрапив в палати Небесного Бога, тому що це його діти біжать до нього, його загиблі амірани, схожі на нього як дві краплі води Арчібальд і Леграс, і схожі на його кохану Міррель Севастіан з Еліссою.
— Тату, це ми, це справді ми, ми живі!
З двох сторін його затиснули, немов у лещата, старші близнюки, Севастіан обіймав його зі спини, а до грудей притискалася маленька дівчинка, Еррегору здавалося, що йому знайома ця тендітна фігурка. Його донька подивилася на нього очима Міррелі і провела рукою по очам Еррегора, що були засліплені дзеркалом сліз.
— Не плачте, татку, не треба!
І він впізнав її.
— Івейно! Це ж ти? Ти і є моя донька?
Вона кивнула і сховала обличчя на широких батьківських грудях.
— Це твої діти, Еррегоре! — почув він голос своєї коханої жінки, вона стояла поруч і сяючим поглядом дивилася на аміра.
І тоді він обійняв усіх чотирьох, і навіть молодшого примудрився вихопити з-за спини, підняв голову вгору і закричав. Закричав так голосно, як кричать від божевільного болю. Або від нестримної радості, всепоглинаючого щастя, яке розпирає серце і хлюпається через край, як ось зараз у нього все всередині розпирало і вихлюпувалося.
Так, як може кричати від щастя батько, який втратив своїх дітей, втратив всіляку надію, а потім через сімнадцять років знайшовши знову і дітей, і життя, і кохання.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми - дракони, Тала Тоцка», після закриття браузера.