Читати книгу - "Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш"

Крістофер.  Так от, значить, як його звали. Його ім'я зайняло перше місце в моїх роздумах, а ось інформація про те, що нам кудись там час, поки що дрімала на другому. 

- Ааа... - Подруга розгублено на мене подивилася і побачила, наскільки я сама сторопіла від такого нахабства чоловіка. 

- Ми з Еллі живемо разом, ти не міг би нас підвезти додому? - Залишатися з цією людиною наодинці у мене не було ніякого бажання. 

- Я можу викликати таксі твоїй подрузі, - Крістофер явно не славився своєю ввічливістю і тактовністю, інакше не послав би мою подругу практично прямим текстом. 

- Тоді виклич його нам, - я спробувала ще раз звільнитися, але знову зазнала фіаско. 

- Ти, здається, не розумієш, крихітко?! Ти поїдеш зі мною, в моїй машині і якщо будеш хорошою дівчинкою, то ти сьогодні потрапиш додому, - прогарчав він ці слова так тихо, що, здавалося, вони були сказані пошепки, але лякали набагато більше, ніж якби він кричав це привселюдно. 

- Я все-таки дочекаюся П'єра, - Еллі позадкувала назад, і я вже була готова висловити їй усе, що я про неї думала, але, піднявши очі на Кріса, я побачила яким поглядом він дивиться на мою подругу і зрозуміла, що я б теж, на її місці мчала б звідси якомога далі. 

Більше чоловік не став чекати моєї реакції, а просто потягнув мене до новенького мерседеса, припаркованого поблизу. 

- Пусти мене, ідіот! - Я не збиралася погоджуватися і куди-небудь з ним добровільно їхати. 

- Рот закрила! - Він крикнув так, що я зраділа тому факту, що хоч не втратила свідомість від страху. І я закрила рот, реально зціпила зуби, щоб з ненавистю подивитися в його сторону і придумувати страшні способи помсти. 

Мене заштовхнули в машину, не особливо церемонячись, посадили на заднє сидіння і заблокували всі двері. Ось вам і рятівник... Від одного придурка врятував і забрав собі, як трофей! 

Ми вже хвилин п'ятнадцять мчали на нереальній швидкості по нічному місту, а я то і справа дивилася в дзеркало заднього виду і ловила на собі його погляди. І ось знову, він витріщався на мене і посміхався. Збоченець! 

- Що тобі потрібно?! - Я не стрималася і зі злістю виплюнула ці слова. 

- Це твій спосіб говорити дякую за те, що тобі допомогли? - Він примружив свої нереально красиві очі й глузливо на мене подивився. При всьому тому, що цей чоловік викликав в мені бурю негативних емоцій, я не могла заперечувати того факту, що він був дуже гарний. Я б навіть сказала брутальний. Він не був солодкий, швидше, важка краса, яка притягувала на рівні рефлексів. 

- Дякую, - пропищавши собі під ніс, я відвернулася до вікна і показала всім своїм виглядом, що я не буду з ним далі вести діалог. 

Притулившись щокою до прохолодного скла, я не відразу помітила, що ми знаходимося на моїй вулиці, біля мого будинку.