Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Мандри убивці, Робін Хобб 📚 - Українською

Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

1 942
0
30.11.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мандри убивці" автора Робін Хобб. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 252
Перейти на сторінку:
бастард-віттер? — Я говорив обережно, наче здивований кинутими нею словами. Всередині мене холодною хвилею здійнявся жах.

— Ні. — Слід гніву змішався у ній зі страхом. — Дрю розповів мені, що казала про нього королівська сторожа. Зламаний ніс, шрам на щоці та біле пасмо у волоссі. А того вечора я бачила твоє волосся. Маєш у ньому біле пасмо.

— Кожен, кого вдарять по голові, може мати біле пасмо у волоссі. Це давній шрам. — Я схилив голову і критично глянув на неї. — Я сказав би, що твоє обличчя добре гоїться.

— Ти — це він? — Те, що я намагався змінити тему, ще більше її розлютило.

— Звісно, ні. Глянь. Він має завдану мечем рану на передпліччі, правда? Глянь сюди. — Я закасав рукав і показав їй праву руку. Розтин, який я зробив собі ножем, був із внутрішньої сторони лівого передпліччя. Я ризикнув, припустивши: вона знає, що коли людина обороняється, то рана повинна бути на мечовій руці. Та вона заледве глянула на моє передпліччя.

— Маєш якісь гроші? — спитала зненацька.

— Мав би гроші, то чого залишався б у таборі, коли інші пішли до міста? Крім того, а тобі що, не байдуже?

— Мені байдуже. А тобі ні. Ти міг би купити за них моє мовчання. Інакше я можу вдатися до Мадж зі своїми підозрами. Або до караванної команди. — Дівчина з викликом звела підборіддя.

— Тоді вони зможуть оглянути мою руку так само легко, як і ти, — втомлено сказав я. Відвернувся від неї, знову втупився у своїх овець. — Тассін, ти дурненька дівчинка, якщо дозволила розповідям Старлінг так тебе спантеличити. Повертайся в постіль.

Я намагався, щоб у моєму голосі лунав осуд.

— У тебе подряпина на іншій руці. Я це бачила. Дехто може прийняти її за рану від меча.

— Думаю, саме ті, що й тебе можуть прийняти за розумну, — глузливо кинув я.

— Не насміхайся з мене, — перестерегла вона голосом, що став безбарвним аж до бридоти. — Нікому не можна з мене насміхатися.

— То не мели дурниць. Що з тобою? Помститися хочеш чи що? Ти лютуєш, бо я не став із тобою лягати? Я ж казав, що це не має нічого спільного з тобою. На тебе приємно дивитися, не сумніваюся, що приємно тебе й торкатися. Але не мені.

Зненацька Тассін плюнула на землю поруч зі мною.

— Наче б я тобі дозволила. Я тільки розважалася, вів­чарю. І більше нічого. — Видала тихий гортанний звук. — Чоловіче. Глянь на себе й подумай, чи хтось хотів би тебе за твою вроду? Тхнеш вівцями, охлялий, а твоє обличчя має такий вигляд, ніби ти програв кожну бійку, в яку вліз. — Вона відвернулася, не сходячи з місця, а тоді, здається, раптом згадала, навіщо прийшла. — Не скажу нікому. Поки що. Але, як дістанемося Синього озера, твій господар мусить щось тобі заплатити. Принесеш гроші мені, а то шукатиме тебе все місто.

Я зітхнув.

— Як тебе це розважить, то так і вчини. Не сумніваюся: наробиш стільки заметні, скільки забажаєш. А як нічого з цього не вийде і люди з тебе сміятимуться, то це, мабуть, дасть Деллові ще одну причину тебе побити.

Тассін відвернулася від мене і збігла пагорбом униз. При непевному місячному світлі спіткнулася та ледь не впала. Але втрималася на ногах, а тоді озирнулася, наче щоб перевірити, чи я не сміюся. Та я не мав такого наміру. Хоч і не піддався на її шантаж, шлунок мій стиснувся у клубок, а цей клубок завмер десь під самою горлянкою. Сто золотих. Розійдеться поголос, а такі гроші цілком можуть наробити шелесту. Після моєї смерті, ймовірно, вирішать, що піймали не того.

Я міркував, чи зумію наодинці перетнути решту рівнин Ферроу. Можу піти відразу ж, тільки-но Кріс змінить мене на варті. Піду до візка, тихо заберу свої речі і зникну в ночі. Скільки може бути звідси до Синього озера? Я обдумував це, дивлячись, як чергова постать вислизає з табору і підіймається до мене схилом пагорба.

Старлінг підійшла тихо, але не ховаючись. Підняла руку, вітаючись, тоді по-приятельськи сіла поруч зі мною.

— Сподіваюся, ти не дав їй грошей, — люб’язно сказала мені замість доброго вечора.

— Умгу, — відповів я, дозволяючи їй витлумачити це по-своєму.

— Бо ти щонайменше третій чоловік, що буцімто ввів її в тяж за цю подорож. Твій господар мав честь бути першим звинуваченим. Син Мадж — другим. Принаймні так мені здається. Не знаю, скільки батьків вона підібрала для цієї гаданої дитини.

— Я взагалі з нею не був, то й не могла мене в цьому звинуватити, — відповів я, захищаючись.

— О? То ти, мабуть, єдиний чоловік у каравані, який цього не зробив.

Почуте мене ошелешило. Я замислився про це і взагалі — чи сягну я колись місця, де перестану довідуватися, яким дурнем можу бути?

— То думаєш, вона вагітна й шукає чоловіка, що викупив би її з науки?

Старлінг чмихнула.

— Я сумніваюся, щоб вона взагалі була при надії. Просить не одружитися з нею, а дати грошей на зілля, яке дасть їй змогу позбутися дитини. Гадаю, синок Мадж міг щось трохи їй дати. Ні. Не думаю, що вона прагне заміж, хоче тільки невеликого заробітку. То й шукає способу, що дав би їй можливість і трохи попустувати, і чоловіка, який заплатив би їй за це. — Вона трохи підвелася, відштовхнула камінь, який їй заважав. — То що ж. Якщо ти не зістругав їй дитину, то що ж тоді зробив?

— Я ж тобі казав. Нічого.

— Ах. Тепер зрозуміло, чого вона розповідає про тебе всіляку бридоту. Та це лише відучора, тож, думаю, ти «нічого не зробив» їй того вечора, коли ми всі решта пішли до міста.

— Старлінг, — з пересторогою почав я, а вона заспокійливо здійняла руку.

— Не скажу ні слова про те, чого ти з нею не зробив. Ні словечка. Зрештою, я не про це прийшла поговорити.

Менестрелька помовчала, а коли я нічого не спитав, зробила це сама.

— Що ти плануєш робити, коли ми дістанемося Синього озера?

Я глянув на неї.

— Заберу свою платню. Вип’ю пива, добре попоїм. Скупаюся в гарячій ванні й висплюсь у чистій постелі, хоч одну ніч. А що? Ти що плануєш?

— Думаю, я могла б піти в Гори. — Скоса зиркнула на мене.

— Шукати там щось, що варто оспівати? — Я намагався, щоб це питання прозвучало невимушено.

— Пісні радше пов’язані з людиною, а не з місцем, — натякнула вона. — Я подумала, що ти теж можеш вибратися в Гори. Ми могли б подорожувати разом.

— Ти й далі маєш ту ідіотську ідею, наче я бастард? — спокійно заперечив я.

Вона посміхнулася.

— Бастард. Віттер. Так.

— Ти помиляєшся, — твердо промовив я. — Та навіть якби й мала рацію, то навіщо тобі йти за ним у Гори? Я б на твоєму місці спробував здобути більший зиск, продавши його королівській сторожі. Хто мусить складати пісні, маючи сто золотих?

Старлінг невдоволено мугикнула.

— Певна, що в тебе більший досвід спілкування з королівською сторожею, ніж маю його я. Та навіть у мене його досить, аби знати: менестреля, що намагатиметься отримати цю винагороду, за кілька днів, ймовірно, знайдуть у річці. А деякі стражники зненацька дуже розбагатіють. Ні. Я тобі казала. Не шукаю золота, бастарде.

1 ... 80 81 82 ... 252
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри убивці, Робін Хобб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мандри убивці, Робін Хобб"