Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Вона зателефонувала Фелісії, стоячи під бібліотекою, і запитала її, як відшукати актора, що грав головну роль у певному місцевому проєкті.

— Чому ви намагаєтесь його знайти?

Рейчел спробувала не надто відійти від істини.

— Днями він влаштував у барі п’яну суперечку з моїм чоловіком.

— О, розкажіть про це.

— Мені просто сумно. Йому дісталося найбільше, і я хочу його перепросити.

— Суперечка була через вас, сонечку?

Рейчел сподівалася, що чуття її тут не обмануло.

— Так, на жаль, так.

— Дехто повертається на сцену, — промовила Фелісія Мін. — Сонечку, ви повертаєтеся до цього світу, до нас, і змушуєте їх повзти до себе на пузі.

Рейчел видушила із себе смішок.

— Так і задумано.

— З якою трупою він наразі працює? — спитала Фелісія.

— «Лірік Стейдж».

— Як його звати?

— Ендрю Ґеттіс.

— Секунду.

Поки Рейчел чекала, повз неї пройшов безхатько зі своїм псом. Рейчел згадала той вечір, коли Браян у парку віддав свій плащ більш нужденній душі. Вона погладила пса, дала безхатькові десять доларів, і тут до телефона повернулася Фелісія.

— Він у «Деманджі». Це службовий житловий комплекс у Бей-Вілліджі.

Вона назвала Рейчел адресу.

— Не хочете випити найближчим часом? Якщо вже повернулися до світу живих.

Рейчел стало по-справжньому соромно за брехню.

— Була б дуже рада.

Двадцять хвилин по тому вона стояла на тротуарі в Бей-Вілліджі та дзвонила Ендрю у двері.

Його голос на внутрішній телефонній лінії звучав нетверезо.

— Так?

— Містере Ґеттісе, це Рейчел Делакруа.

— Хто?

— Браянова дружина. — Далі запала така тривала тиша, що Рейчел врешті спитала: — Містере Ґеттісе, ви на зв’язку?

— Я був би радий, якби ви пішли.

— Не піду. — Вона здивувалася спокійній силі у власному голосі. — Чекатиму тут, унизу, доки вам не доведеться вийти. А якщо ви вислизнете з чорного ходу, я сьогодні прийду на ваш спектакль і влаштую посеред нього сцену. Тож пропоную…

Двері задзижчали, Рейчел узялася за ручку та ввійшла до будинку. У вестибюлі пахло лізолом і лінолеумом, а коли Рейчел піднялася на сходовий майданчик другого поверху, запахло індійською їжею. Повз неї пройшла жінка із французьким бульдогом на повідці; Рейчел подумалося, що така істота могла народитись у мопсихи від вомбата.

У дверях квартири 24 чекав Ґеттіс із ріденьким сивим волоссям, пожовтілим від нікотину. Ведучи Рейчел у квартиру, він зібрав волосся у вузол. План квартири був простий: праворуч — кухня і вітальня, ліворуч — спальня і санвузол. Із вікна у віддаленому кінці вітальні виднілася пожежна драбина.

— Кави? — спитав Ґеттіс.

— Еге ж. Дякую.

Вона сіла за маленьким круглим столиком під вікном, а він приніс їм по чашці кави й поставив між ними картонний пакунок із вершками й цукорницю. У вранішньому світлі він мав іще гірший вигляд, ніж той п’яниця, якого вона зустріла суботнього вечора. Шкіра в нього була луската й рожева, а на носі з обох боків повиступали схожі на електричні розряди блакитні судини. Очі сльозилися.

— За годину в мене репетиція, і мені треба прийняти душ, тож нам доведеться розібратися швидко.

Вона трохи надпила каву.

— Ви з Браяном разом працювали акторами.

— І Калеб теж. — Він кивнув. — Браян мав такий відвертий талант, якого я не бачив ні до нього, ні після нього. Ми всі знали, що він буде зіркою, якщо тільки не знайде способу все просрати.

— А що сталося?

— Гадаю, кілька різних речей. Він не мав терпіння. І, можливо… не знаю… не поважав цього, бо це так легко йому давалося? Хто знає! Я пам’ятаю, що він був сердитий. Чарівний і сердитий. Завдяки цьому видавався досить романтичним. Дівки від нього сцяли окропом. Не хочу вас образити.

Вона знизала плечима й випила кави. Хай там як, Ендрю Ґеттіс добре заварював каву.

— Через що він сердився?

— Через бідність. Браян мусив працювати. Ну, тобто ми від світання до смеркання перебували на навчанні. У нас були заняття з акторської майстерності, з імпровізації та імпровізаційного руху. Були заняття з танців, драматургії, сценічної майстерності й режисури. Заняття з роботи з голосом, із мовлення й такої собі «техніки Александера», де нас навчали володіти тілом так, щоб користуватися ним як інструментом, розумієте? Перетворювати його відповідно до своїх бажань. Усе це було серйозною роботою. До шостої очі в людей заплющувались, м’язи зводила крепатура, а голова пульсувала від болю. По тому йшли або спати, або до бару. Та Браян так не робив. Браян їхав працювати до другої ночі. А потім, уже о сьомій, починав заново. Більшості з нас було десь по двадцять п’ять, тож ми, чорт забирай, були сповнені сил, але навіть у цьому віці чудувалися тому, як це йому вдається. А потім уся ця робота однаково нічого не дала: його витурили.

— Його витурили із «Трініті»?

Ґеттіс кивнув і зробив великий ковток кави.

— Згадуючи це зараз, я думаю, що він, напевно, добряче закидався спідами чи щось курив, щоб не відставати. Хай там як, на другий рік навчання він почав дедалі більше нервуватися. Був у нас один викладач, правдива скотиняка-дилетант на ім’я Найджел Роулінс. Він належав до тих викладачів, які ламають учнів, щоб виліпити з них щось краще, та я завжди підозрював, що він не вмів ліпити з учнів щось краще, а просто полюбляв їх ламати. Він славився вмінням валити студентів. Збудував на цьому свою репутацію. Якось уранці він накинувся на єдиного тамтешнього студента, біднішого за Браяна. Цей хлопака мав порожні кишені, як і Браян, але не мав його таланту, не мав і десятої його частки. Хай там як, ось Найджел Роулінс, і ось вони репетирують уранці сцену в чоловічій убиральні, розумієте? І цьому хлопаці дістався монолог про чищення забитого унітаза — це все, що я досі пам’ятаю про той випадок, здається, то була студентська робота, — і цей хлопака просто не витягує сцени. А якщо зовсім чесно, то він просто топить її нахрін. І це