Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

бісить Найджела. Він накинувся на цього пацана за те, що він — хріновий актор і хрінова людина, нікчемний син і брат, джерело сорому для всіх, кому не пощастило з ним товаришувати. Він діставав того пацана вже кілька місяців, але того ранку, мля, просто обернувся на Термінатора. Лаявся й лаявся. Пацан благає його зупинитись, але Найджел зациклюється і з люттю торочить, що цей пацан — обліплений волоссям кавалок гівна, який забиває каналізацію, а його, Найджелова, робота — висмоктати його вантузом нахрін із занять, поки він не затягнув за собою в той засмічений унітаз усіх інших. Отже, Браян… Власне, ніхто й не бачив, як він полишав сцену, та повернувся він зі справжнім вантузом у руці, не якимось всратим реквізитом, і з нього крапала сеча. Браян перекинув Найджела на спину, накрив йому рота й носа вантузом і просто заходився… чавити. Коли Найджел зумів відірвати голову від підлоги, схопити Браяна за ноги, а Браян так врізав йому в носа, все це було чути аж в останньому ряду зали. А тоді Браян, бляха, знову став чавити, чавити й чавити Найджелову пику, аж поки Найджел не відключився. — Ґеттіс відкинувся назад і допив каву. — Браяна витурили наступного ранку. Він якийсь час залишався у Провіденсі, розвозив піцу, та йому, гадаю, стало надто ніяково віддавати піцу та приймати вкриті потом банкноти від людей, із якими він колись ходив на вечірки. Якось він звалив, і я нічого не чув про нього, не знаю, років із дев’ять.

Рейчел трохи посиділа, роздумуючи над цим і шкодуючи, що про це почула: від цього той брехливий гад по-справжньому сподобався їй знову, хай і всього на мить.

— А що сталося з іншим студентом? Тим, із якого знущалися?

— Тобто з Калебом?

Вона хихотнула від смутку й подиву, а Ґеттіс налив їм обом іще кави.

Вона спитала:

— Коли ви востаннє бачили Браяна донедавна?

— Десять років тому, може, дванадцять. — Він ненадовго визирнув із вікна. — Точно не згадаю.

— Не здогадуєтеся, куди він подався б, якби не хотів, щоб його знайшли?

— До своєї хатинки у штаті Мен.

— Бейкер-Лейк.

Він кивнув.

Рейчел показала Ґеттісові одну із супутникових фотографій. Він трохи подивився на неї й дістав зі склянки на підвіконні маркер. Обвів ним скупчення з трьох дахів.

— Вісім інших хатинок? То частина мисливського табору. А ті три? Вони належать Браянові. Там у нас десь у 2005-му була зустріч випускників «Трініті». Людей приїхало не надто багато, проте було весело. Не питайте, звідки в нього взялися гроші на хатинки, бо я теж не питав. Найбільше Браянові подобалася хатинка посередині. Коли я був там, вона була пофарбована в зелений колір і мала червоні двері.

— І це було у 2005-му?

— Чи 2004-му. — Ґеттіс кивнув на двері вбиральні. — Мені треба до душу.

Рейчел поклала супутникове фото назад у сумочку й подякувала Ґеттісові за час і каву.

— Не знаю, чи варте це чогось, — зауважив він, коли вона дісталася дверей, — але на вас він дивиться так, як на моїй пам’яті не дивився ні на кого. — Він знизав плечима. — Втім, він дуже добрий актор.

Ґеттіс затримався у дверях санвузла. Рейчел перехопила його погляд і побачила, як його очі змінилися. Сам Ґеттіс тим часом, як їй здавалося, дивився, як змінюються її очі.

— Зачекайте, — поволі вимовила вона.

Ендрю Ґеттіс зачекав.

— Він заплатив вам, щоб ви зіпсували ту нашу вечірку, так? Поставив усю ту суперечку і взагалі.

Ендрю Ґеттіс погладив одвірок на вході до свого санвузла; той одвірок за кілька десятиліть, вочевидь, фарбували стільки разів, що Рейчел готова була побитись об заклад: двері там ніколи не замикалися нормально.

— А якщо й так?

— Чому ви йому допомагаєте?

Його плечі піднялися й опустилися в невеличкому спантеличеному жесті.

— Замолоду, на дуже важливому етапі розвитку наших особистостей, ми з Браяном були чудовими друзями. Тепер він на своєму місці, а я на своєму, — він окинув поглядом кімнату, яка раптом почала здаватися похмурою й незначною, — і я вже не знаю, хто ми один одному. Коли людина проводить у чужій шкурі так багато часу, що вже навіть не впізнає власного запаху, вона, можливо, залишається вірною лише тим людям, які пам’ятають її в ті часи, коли грим і сценічна майстерність іще не взяли гору.

— Я вас не розумію, — сказала Рейчел.

Він знову злегка стенув плечима.

— Пам’ятаєте, як я розповідав вам, що у «Трініті» ми вивчали всі дисципліни, незалежно від спеціальності: танець, акторську майстерність, драматургію, що ще? — Ґеттіс м’яко й відсторонено всміхнувся Рейчел. — Що ж, як я вже казав, Браян був офігезним актором. Але знаєте, що було його справжньою пристрастю?

Вона заперечно хитнула головою.

— Режисура.

Ґеттіс зник у санвузлі. Він зачинив за собою двері, і Рейчел не без подиву почула, як двері замкнулися на засув.

29

Досить

Рейчел проїхала магістраллю I-95 через Массачусетс, Нью-Гемпшир і, в’їхавши, як вона сказала б раніше, вглиб штату Мен, дісталась аж до Вотервілла. Щоправда, тоді їй довелося покинути міжштатну магістраль і перескочити на трасу 201, а потому місцевість спершу стала сільською, далі — спустошеною, а відтак — дещо неземною: повітря і небо почали нагадувати газету, а земля врешті щезла під заростями дерев заввишки із хмарочоси. Невдовзі небо зникло, і світ для Рейчел звівся до бурих стовбурів, темних вершечків дерев і попелястої дороги, що вливалась у простір, обабіч якого пульсували її колеса. Вона неначе їхала під важким хмарним покривом, а невдовзі їй почало здаватися, ніби вона їде вночі, хоча надворі була третя дня наприкінці травня.

Рейчел дісталася галявини між двома лісами. Кілька миль зелені. Фермерські угіддя, вирішила вона, хоч і не бачила жодної хати чи силосної вежі — тільки безкрайні, гарно доглянуті поля, у яких подекуди виднілися корови, вівці, а часом і коні. Її телефон стояв у підстаканнику, і Рейчел подивилася на нього достатньо довго, щоб упевнитися, що тут він уже не ловить сигналу. Коли вона знову підвела погляд, за шість футів від її бампера стояла вівця чи коза — вона так і не знатиме напевно, хто саме. Рейчел крутнула кермо, з’їхала з дороги й так пірнула в невеличку канаву, що гепнулася маківкою об дах машини, а підборіддям — об кермо.