Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

І зупинилася.

Рейчел перебувала у вертикальному положенні. Вона кілька разів трусонула головою, і вилетіло кілька уламків скла (судячи зі звучання, кілька десятків). Посиділа на місці ще трохи, поклавши підборіддя на подушку безпеки, як на справжню подушку, доки не впевнилася, що їй нічого не болить і в неї начебто нічого не зламано, а кров, схоже, точиться хіба що з її язика. Її потилиця пульсувала болем, шия задерев’яніла, а найближчі до хребта м’язи скам’яніли, та поза тим вона, імовірно, була ціла. Із консольного ящика й бардачка повилітали всі речі, які тепер лежали повсюди на приладовій дошці, пасажирському місці й у нішах для ніг: мапи, картки страхування, документ про реєстрацію, пакунки з носовичками, дрібні гроші, ручки, ключ.

Рейчел розстебнула пасок безпеки.

Вона перегнулася через пасажирське сидіння. Відштовхнула тріснуті сонячні окуляри й підняла з килимка ключ. Він був маленький, тонкий і сріблястий. Не від будинку й не від автівки. Від шафи, висячого замка чи сейфової комірки.

Може, це той самий ключ? Тоді виходить, що він був у Калеба, а не у Браяна. Отже, він пішов на смерть, аби тільки не розлучатися з ним.

А може, це просто ключ.

Рейчел поклала його в кишеню і вийшла з позашляховика. Той стояв просто посеред дороги. Вівця чи коза вже давно зникла. Чорні півмісяці слідів від шин Рейчел тягнулися звивистою доріжкою від середини до краю дороги, сповзали з нього та зникали там, де вона з’їхала. Там, де вона їхала назад, залишився розсип скла, прозорого й червоного; також воно разом зі шматочками хрому, твердого чорного пластику й відірваною дверною ручкою лежало розкидане по всій дорозі.

Рейчел повернулася досередини та спробувала завести машину. Мотор завівся, а тоді залунало монотонне «дінь-дінь-дінь» — нагадування про необхідність пристебнутися. Рейчел відрізала подушку безпеки взятим із собою ножем для фруктів і овочів. Відкрила капот. Поглянула під нього й не знайшла нічого відверто небезпечного. Перевірила шини — начебто в нормі. Ввімкнула фари — тут уже будуть проблеми. Права передня фара була розтрощена. Ліва тріснула, але працювала. Ззаду все було навпаки: на місці стоп-сигналу з водійського боку залишилася тільки металева порожнина. Зате стоп-сигнал із пасажирського боку можна було фотографувати для рекламної брошури.

Вона оглянула нескінченні фермерські угіддя, ліс позаду себе й ліс перед собою. Є шанси, що якась допомога надійде лише за кілька годин. А може, і хвилин. Тут не вгадаєш.

Рейчел востаннє поглянула на лічильник пробігу, коли опинилася за сімдесят миль від Бейкер-Лейк. А було це за десять хвилин до аварії. Отже, шістдесят п’ять. Браян заплатив Ендрю Ґеттісові за те, щоб він приїхав того дня на їхню вечірку й залишив їй низку зачіпок. Браян хотів, щоб вона знала про Бейкер-Лейк. Можливо, він мав на меті заманити її туди й убити. Вона вже багато над цим роздумувала. Та якщо він хотів її вбити, то міг би зробити це й у човні. Натомість Браян інсценізував власну загибель від її руки. Щоразу, коли Рейчел дивилася на Бейкер-Лейк на мапах, це місце здавалося дверима. Перетнеш озеро — опинишся в іншій країні. Чи вів її Браян до дверей?

Незалежно від того, вів він її до дверей чи ні, у неї скінчились альтернативні плани, у яких не фігурувала б камера ізолятора, а згодом і в’язниця. Наразі вона мала або знайти Браяна у штаті Мен, або здатися.

— Поїхали, — прошепотіла Рейчел. Ізнову сіла в автівку й поїхала геть.

Над нею квапливо відступало сонце.

Рейчел полишила трасу 201 у місці, що називалося Виделки. Не Виделка в однині. Виделки. Вона підозрювала, що його так назвали, бо, якщо хтось хотів увійти до глушини, подавшись звідси на північний схід, то дороги, які на її мапі виднілися слабко, як вени на рентгені, відходили від траси, потім одна від одної, а відтак — від породжень одна одної, доки не починало здаватися, ніби дістатися назад можна лише за запахом або помолившись. Тепер уже було зовсім темно — темно, як у германських казках і під час сонячних затемнень.

Рейчел звернула на Ґрейнджер-Міллс-песедж і проїхала вздовж нього кілька миль (а може, всього зо дві милі: їхати там довелося повільно), а тоді усвідомила, що, вочевидь, проґавила поворот на Олд-Мілл-лейн. Розвернулася назад і поїхала крізь чорноту, доки ліворуч від неї не з’явилася тоненька, неначе анорексична, стежинка. Не було жодної позначки, що підказала б Рейчел, яка це дорога чи куди вона веде. Рейчел звернула на неї, проїхала із чотири сотні ярдів, і дорога скінчилася. Рейчел блиснула дальнім світлом своєї єдиної передньої фари й побачила за межами своєї машини лише насип десь із чотири фути заввишки й поле по той бік насипу. Ця дорога ніколи не була дорогою: її просто задумали як дорогу, а невдовзі цей задум покинули.

Розвертатися було ніде, тож Рейчел дала задній хід на побитому, рипучому позашляховику та спробувала пробратися назад крізь пітьму з одним розтрощеним стоп-сигналом. Вона двічі в’їхала в узбіччя. Діставшись Ґрейнджер-Міллс-песедж, Рейчел поїхала назад милі зо три, повторюючи той шлях, яким приїхала, доки не знайшла нішу поряд із фермерським угіддям. Зупинилася там і вимкнула двигун.

Рейчел сиділа в темряві. Більше вона сьогодні не їздитиме. Вона сиділа в темряві й молилася, щоб для нього рухатися було так само неможливо, принаймні до ранку.

Сидячи в темряві, Рейчел усвідомила, що не спала вже понад півтори доби.

Залізла на заднє сидіння, витягнула з наплічника пальто, загорнулася в нього й підклала під голову замість подушки наплічник.

Тепер вона не сиділа в темряві, а лежала. Заплющила очі.

Розбудило її сонце.

Рейчел поглянула на свій годинник. Пів на сьому ранку. Над полями низько нависав туман, який починав куритися вгорі через те, що його випалювало сонце. Футів за десять від неї, по той бік колючого дроту, стояла корова, що волооко дивилася крізь Рейчел, махаючи хвостом на невеличкий рій мух. Рейчел сіла й найперше пошкодувала, що не додумалася взяти із собою зубну щітку. Випила одну пляшку води, з’їла енергетичний батончик. Вийшла з автівки, потягнулася й побачила в полі через