Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

До Бейкер-Лейк було всього двадцять п’ять миль, але долала вона їх три години. Те, що можна було назвати дорогою, поступилося місцем тому, що можна було хіба що з милосердя назвати стежками, і Рейчел безупинно раділа, що зупинилася напередодні вночі, бо інакше опинилася б у канаві або в’їхала б у ставок. Невдовзі вона так заглибилась у глушину, що стежки стали безіменними, а деякі з тих, які було позначено на мапі, вже поросли бур’янами й кущами. Щоб і далі їхати строго на північний схід, Рейчел скористалася компасом позашляховика. Кам’янисті ґрунтові доріжки хрускотіли під її колесами, а ходова частина автівки гойдалася з боку в бік, як дитяча карусель. Саме такі рухи часто викликали в Рейчел нудоту, та вона вчепилася в кермо, пильно виглядаючи у вікно наступного складного вигину чи несподіваного скельного утворення, і почувалася нормально.

Фермерські угіддя тим часом поступилися місцем безладним заростям, а ті, своєю чергою, згодом поступилися місцем новим лісам — таким, які Браян завжди називав невіддільною частиною своєї сімейної історії і подальшої кар’єри. Тепер вона розуміла, що Браян обрав собі за символ пряму протилежність своїй істинній сутності. Дерево надійне, міцне, йому можна довіряти з покоління в покоління.

Браян же був найбільшим брехуном, якого вона коли-небудь знала. А вона як репортерка знала багато.

«Тоді як йому вдалося тебе обманути?»

Я йому дозволила.

«А чому ти це зробила?»

Бо хотіла почуватися в безпеці.

«Безпека — це ілюзія, яку ми нав’язуємо дітям, щоб їм було легше спати».

Тоді я хотіла бути дитиною.

Стежка закінчилася маленькою галявиною. Інших стежок за нею не було. Тільки невеликий овал із бур’янів і піску, а далі — наступний ліс. Рейчел звірилася з мапою, та вона була недостатньо детальна для такого. Поглянула на свої супутникові фото й понадіялася, що дісталася блідої плями на одному з них; це, своєю чергою, означатиме, що вона опинилася десь за три милі на південь від мисливського табору. Рейчел взулася у трекінгові черевики й перевірила наявність глушника на P380, а тоді просунула його за пояс у себе на попереці. Не встигла Рейчел пройти й десятьох футів, як їй стало незручно через пістолет, що підіймався і опускався в неї на спині, і вона поклала його до кишені пальта.

Дерева довкола були велетенські. Їхні крони затуляли сонце. Рейчел припускала, що в цих лісах живуть ведмеді, і ненадовго запанікувала, коли не змогла пригадати, як давно в неї востаннє були місячні. Але тоді вона згадала: днів із десять тому, тож принаймні її кров не привабить хижака. Втім, судячи з того, який вигляд мали ці ліси, запаху її плоті могло бути достатньо: її стежкою вже давно не ходила жодна людина. А якщо тут і ходив у минулі роки якийсь мисливець, то Рейчел не надто сумнівалася, що той був тихіший за неї. Вона перла вперед, як міська незграба, якою і була, хрускаючи листям, ламаючи гілки й дихаючи так, що це було чутно.

Озеро вона почула раніше, ніж побачила. Воно не булькало й не плюскало об землю. Воно скидалося на кишеню, на порожнину, що звільняла її ліве вухо від тиску, якого Рейчел навіть не помічала, доки він не зник. Невдовзі між стовбурами дерев замиготіли невеличкі клаптики блакиті. Рейчел повернула до них. За п’ятнадцять хвилин вона вже стояла край води. Берега там не було — тільки край лісу й різкий спуск до води на шість футів нижче. Рейчел ходила вздовж нього ще пів години, доки світло перед нею не змінилось, осяявши стовбури дерев; тоді вона пришвидшила крок і вийшла крізь останні дерева на галявину.

У першій хатині, яку вона знайшла, не було вікон і половини даху. Одна стіна обвалилася. Зате хатинка поряд із нею була саме тією, яку описував Ґеттіс: із полинялим зеленим оздобленням, полинялими червоними дверима, проте явно доглянута — геть не відчувалося, щоб земля заявляла на неї свої права, — жодної тріщини у фундаменті, сходи до неї чисто заметені, а вікна запорошені, проте цілі.

Коли Рейчел подолала чотири сходинки до дверей, їхні дошки зарипіли. Вона дістала з пальта пістолет і спробувала відчинити двері. Ручка повернулася в її руці. Вона відчинила. Всередині пахло затхлістю, але не цвіллю чи гниллю, а ще пахло лісом, сосною, мохом і корою. Камін було виметено. Ним, судячи з запаху, вже давно не користувалися. На стільницях у малесенькій кухні лежала тоненька плівка пилу. У холодильнику стояв запас води, три високі бляшанки «Ґіннессу», досі скріплені пластиковим кільцем, і кілька заправок, у яких досі не закінчився термін придатності.

У кабінеті, також невеликому (загалом хатинка мала площу не більше п’ятисот квадратних футів), стояли потрісканий диван із брунатної шкіри й маленька книжкова шафа, заставлена пригодницькими романами й посібниками з позитивного мислення. Це точно було Браянове житло. У санвузлі Рейчел відшукала зубну пасту й шампуні тих марок, яким Браян віддавав перевагу. У спальні знайшла досить велике латунне ліжко, яке зарипіло, коли Рейчел на нього сіла. Вона походила ще трохи, та не знайшла жодного доказу на користь того, що тут недавно хтось був. Вийшла надвір і пошукала довкола хатини слідів, але не знайшла жодних.

Коли виснаження проникнуло їй у кістки й мозок, вона сіла на ґанку. Витерла тильним боком долоні одну сльозу, а потім ще одну, але тоді щосили втягнула повітря крізь ніздрі, підвелася й затрусила головою, як собака, що потрапив під дощ. Річ була не лише в тому, що їй доведеться пробиратися до машини та їхати назад, до цивілізації, хоча зробити це дотемна вона не встигне — імовірно, доведеться зупинитися з однією-єдиною робочою передньою фарою та знову заснути на узбіччі. Річ була в тому, що вона не мала до чого вертатися. Калеба вже точно знайшли і вже точно пересвідчилися в тому, що вона була у Провіденсі саме тоді, як Ніколь Алден було вбито. Можливо, непрямих доказів і виявиться недостатньо, щоб засудити її, та до суду вона однозначно сидітиме у слідчому ізоляторі. Може, рік, а може, й довше. І хто може сказати, що непрямих доказів буде недостатньо, щоб її засудити? Принаймні за вбивство Калеба: