Читати книгу - "Зібрання творів"

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось.

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне. Ти ж — за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

Я є добро. А ти — труха і тлінь.

А спільне в нас — що в’язні ми обоє,

дверей обабоки. Ти там, я — тут.

Нас порізнили мури, як статут.

* * *

Тут сни долають товщу забуття

і згадкою лютуються, як змії,

тут, на кону минулого життя,

блазнюють, корчаться, як лицедії

вертепних інтермедій. Тут живе

ховається у смерк і так існує

пропахле смертю. Віко гробове

з нас ані спустить ока. Все вартує,

щоб не згубити. А в хапливий сон

увійде гострий, наче ніж, прокльон

і провертається в душі розверстій.

Бо він — найбільший ворог мій — спішить

моєю кров’ю лезо окропить,

щоб став і ти такий, як треба, — чéрствий.

* * *

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт,

запарувала духом твоїм рілля,

тільки тобою тішиться немовля,

спів калиновий піниться над водою —

тільки тобою, тільки тобою!

Тільки тобою серце кричить моє.

Тільки тобою сили мені стає

далі брести хугою світовою,

тільки Тобою, тільки Тобою.

* * *

Сумні і сині, наче птиці,

уже без неба і без крил,

обсіли край своїх могил —

живої не доб’ють водиці.

На попелищі віковім

досада щириться з досади,

їм спільної немає ради,

нерадісний їм спільний дім.

Тоді сторіками пливуть

і жалощами душі студять

і будять мертвих — не розбудять

і не докликавшись — кленуть.

Напростувалася їм путь —

спадна, укотиста, узвізна

і настає година грізна

і сурми доль в сто горл ревуть.

* * *

Нерозпізнанне місто дороге

відкрилося колючим скалком щастя.

І знов старі наринули напасті

здушили горло, кругле і туге.

Дивись, дивись — за муром цим рудим,

за другим, п’ятим, може, й сотим муром

дрімучий Київ — здибився буй-туром:

лукавим косить оком і незлим.

Святошин там — якраз дивись на ріг

в той кут глухий, де вартовий ступає.

І день постав, на підлікті спинає

охлялого по зазубнях доріг.

Ану ж, як сосни рурами гудуть,

жбурнувши в небо крони величезні!

Не пустять мури. Надто вже грубезні

і швидше вб’ють, ніж пустять.

Швидше — вб’ють.

* * *

Недовідомі закипають грози,

десь божевільні грають весілля.

А начування, окрики, погрози

за мною назирають звіддаля.

Куди й пощо? Не відаю, не знаю.

Мідяногорла ремствує сурма.

Ідуть етапи — без кінця і краю.

Реве шафар.

На світ зійшла пітьма.

* * *

Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,

проваджені не силою тятив,

а спогадом про образи почезлі,

летять понад землею долілиць,

ані собі, ні світові не раді,

і лячно задивляються в свічаддя

людських озер, колодязів, криниць.

Так душі наші: майже неживі

пустилися в осінні перелети,

коли відчули: найдорожчі мети

на нашій окошились голові.

В дорозі довгих самопроминань

під знадою земного притягання

проносяться від ранку до смеркання.

Крило торкає холодок вагань.

Обабіч — чужаниця-чужина.

Під кожним під крилом — чужа чужина.

І даленіє дальня Україна —

ошукана, оспала, навісна.

Дивлюсь — і мало очі не пірву:

невже тобі — ні племені, ні роду,

за сині за моря лети по воду

однаково — чи мертву чи живу.

* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерть із рідним краєм поріднюсь.

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,

за хмарами хмари, за димом пожарищ — високо

зоріє на пустку давно збайдужіле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами бродить, а той накликає москву,

заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

підводиться мати — в годину свою грозову:

— Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали

з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,

бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено трупом людським.

Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі

і крові наточать — упийтесь пекельним вином.

А де Україна? Все далі, все далі, все далі.

Шляхи поростають дрімучим терпким полином.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,

і сонце татарське — стожальне — разить наповал.

ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

Розпросторся, душе моя,

на чотири татамі

і не кулься од нагая

і не крийся руками.

Хай у тебе є дві межі,

та середина — справжня.

Марне, вороже, ворожить —

молода чи поважна.

Посередині