Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

— Що стосується? – не розуміюче схилила голову жінка.

— Якщо цінуєш життя сина, то зроби так, щоб за ним не стежили. І за його дружиною також.

Деміан потягнув мене до спальні, а я так і нічого не зрозуміла з того, що відбувається.

— Який змій тебе вкусив? - вирвавшись з його сталевої хватки, закричала я і відійшла від чоловіка в бік.

— Ти хоч бачила себе у дзеркалі?

— Не було часу! Ти не лишив мені вибору.

— Після твого вчорашнього повернення, я ще цілих п'ять годин шукав тебе! Я думав, що збожеволію від невідомості. А цей… ідіот забув повідомити всіх, що ти повернулася! А якби тобі потрібна була допомога? А якби з тобою щось трапилося за цей час? Це безвідповідальний вчинок хлопця!

— Ніхто не знає, що мені може загрожувати, Деміане. Так, Ерстен забув, з ким не буває.

— Тільки з людьми буває! - огризнувся чоловік.

Трохи видихнувши і зупинившись посеред кімнати, він пояснив:

— Сьогодні вранці мої люди мені доповіли, що хтось докладає королю інформацію про мене. А також, що декого бачили за межами будинку, і розповіли про спілкування з дивною людиною у плащі. За твоїм описом, цілком можливо це був твій викрадач. Цей будинок просто кишить зрадниками та лицемірами!

— Декого? Ерстена?

— Ні. Софі, - видихнув Деміан. – Я не наголосив на ній, щоб вона передала те, що я просив передати твоєму батькові. Або ... хто там за ним стоїть. Ерстен був лише... він отримав за заслугами за свою забудькуватість, а також я показав іншим, що буде, якщо вони ще раз не послухаються мене. Подякуй, що я ще не покарав твою служницю, Івілі. Вона повинна була стежити за тобою і повідомляти мені про твої пересування. Але, як з'ясувалося, ніхто навіть не помітив твого зникнення!

Я скинула нарешті його піджак і сіла в крісло. Чомусь стало нестерпно жарко. Голова йшла обертом.

— Учора ти був спокійніший, ніж сьогодні.

— Вчора я був щасливий, що ти найшлася. І я хотів лише провести той час у спокої, заспокоїти тебе і себе… але…

Деміан заплющив очі і втомлено зітхнув.

— Я втомився від цих снів, Торі. Я боюся... що втрачу тебе, що тебе вб'ють. Нині я просто не знаю, як тебе захистити. Точніше… знаю, але не певен… Мене злить все, що відбувається. Злить, що… - він різко видихнув, -  мене багато що злить. Моє минуле. Мої помилки. Моє… колишнє життя. Мені здавалося, що я все знаю. Але виявилося, що… нічого не знаю. Що заплутатися в цьому житті так легко і так легко зробити один необачний крок, який зруйнує все навколо. Я… не вмію кохати, Торі. Я, як і Хаос,  – егоїст.

— Чому ти так говориш? - я встала, підійшла до чоловіка, і торкнулася його обличчя.

Чоловік сумно посміхнувся мені, також провів кісточками пальців по моїй щоці і відповів:

— Хаос вважав, що його повинні покохати. Мусять полюбити. Якби він кохав, він би… став людиною. Залишився б зі своєю коханою жити на землі. Але він не хотів, мабуть, втрачати свою божественну, безсмертну сутність! Вона була для нього важливішою. Важливішою за кохану жінку, важливішою за сина.

— Ти не маєш рації, Деміане. Якби він залишився жити з нею на землі, люди залишилися б без бога.

— Він їм зовсім не потрібний, — сумно хмикнув чоловік.

— Тоді вони вб'ють і Тулая, рано чи пізно. Мені здається… у випадку з Хаосом, рішення мала приймати його кохана. Вона відмовилась іти з ним? А чи любила вона його у такому разі?

— Але він до останнього вірив у її кохання.

— Це не егоїзм, Деміане. Це просто… спрага бути коханим, не самотнім. Кожна людина потребує цього. Мабуть, боги теж.

Деміан обійняв мене, міцно-міцно притиснувши до себе.

— А якщо Тулай їм потрібен справді лише для того, щоб скинути Хаоса, а потім убити його сина? - раптом заявила я.

— Нам потрібно дізнатися про їхні плани.

— Нам потрібний мій батько, - зітхнула я, з жахом згадуючи вчорашній день. – Тільки він зможе розповісти нам про те, що відбувається. А я від нього вчора втекла…

У двері постукали, і Деміану довелося випустити мене з обіймів. Слуга приніс листа. Звичайний паперовий лист. Зачинивши двері, чоловік підійшов до вікна і розкрив конверт.

— Твій батько хоче зустрітися на маскараді. З тобою та зі мною.

— Це чудова нагода…

— Ні!

Я підійшла до Деміана і придивилася до його черствих рис обличчя. Деколи ми були обидва дуже вперті.

— Лише у нього ми дізнаємося всю правду. До того ж, може, він сам не знає, що люди, у яких він попросив захист – намагаються мене вбити? Я не вірю, що мій батько здатний на вбивство дочки, Деміане. Не вірю.

— А якщо це пастка? І лист не від твого батька? Про це не замислювалася?

Я взяла з його рук листа та прочитала його. Почерк його, стиль викладу його.

— Це маскарад, Деміане. Нас ніхто не впізнає. Але я зможу впізнати  свого батька в натовпі. Його легку кульгавість приховати звичайною магічною шпилькою неможливо. Ми маємо погодитися. Як бачиш... він не використовує магію, щоб його не відстежили, і надіслав папір і посильного. Значить, це справді він.