Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Повернись, – ліниво наказав принц, подаючи якийсь знак. Знак не їй, Йовілі, а громилі з алебардою неподалік від неї. Йовіла в шоці дивилася на Еріка, наче вперше його бачила, а той посміхався задоволено і очима подавав охоронцю знак, щоб той повернув Йовілу на місце. – Я ще не закінчив. 

Такого повороту подій вона аж ніяк не очікувала. Голим плечем вона відчула холодну сталь від рукавиці охоронця, і він м’яко, але безкомпромісно підвів її до столу. На її плече натиснули, але ноги у Йовіли стали як дерев’яні, і вона не могла би їх зігнути, навіть якби хотіла. То це що, вона мала сісти поряд з Еріком, і дати йому робити все, що тому заманеться, і ніхто навіть слова не скаже? 

Та не встигла Йовіла почати вишукувати поглядом Яра та Вітана, як обидва з’явилися за плечима принца, і щонайменше вираз їхніх облич не обіцяв Еріку нічого хорошого. 

  – Ваша високосте, – почав Яр громовим голосом, і його важка долоня також опинилася у принца на плечі. – Вже темнішає. Думаю, вам час повертатися до палацу. 

 – Ні! – Ерік змахнув його руку і стиснув обома долонями бильця крісла. – Я сказав, ніхто і нікуди не йде. А ти, – він кинув лютий погляд на Йовілу. – Негайно повертайся на місце! 

Охоронець, зрозумівши, що принц не жартує, вже обома руками натиснув на плечі Йовіли, і та проти волі впала у крісло. В таких ситуаціях їй раніше бути не доводилося. Якби Ерік дозволив би собі ще щось непристойне, вона би його вдарила – в цьому вона не сумнівалася. А ось що сталося би далі, де одна Йовіла мусила би протистояти двом десяткам охоронців, вона навіть не хотіла уявляти. Всі свої надії вона покладала на Яра та Вітана, хоча і не стала б такого робити у будь-якому іншому випадку.  

 – Зупинися, племіннику, – тепер звучав голос Вітана. Такого крижаного тону їй чути ще ніколи не доводилося. – Тобі час відпочити. У своїх покоях. А завтра ми разом зустрінемося із її величністю. 

Ось ця погроза, здавалося, подіяла. У очах Еріка Йовіла всього на мить помітила невпевненість, чи то навіть страх, але потім він змахнув плечем і встав з крісла, повертаючись до артефактора. 

 – Ти мені не указ! І тут наказую я! 

 – Звісно, ваша високосте, – голос Вітана став медовим, але Йовіла відчувала у ньому отруту. – Ви вільні робити усе, що вам заманеться. Але також ви вільні пожинати згодом наслідки за ці дії. І це я вам обіцяю організувати. 

Всього на мить він витримав паузу, за яку обличчя принца зблідло, як полотно, наче він точно знав, про що говорив Вітан. 

 – А тепер – до своїх покоїв. Швидко! І щоб мої люди не бачили тебе поза їх межами до обіду. Я з королевою сам тебе провідаю. Розділимо трапезу. 

Яка б там трапеза не мала відбутися, Йовіла би віддала свою правицю, щоб не бути не ній. Ерік майже відкрив рота, аби щось сказати, але потім закрив його і відвернувся, збираючись і справді йти. 

Йовіла вже видихнула з полегшенням – попри те, що рука вартового все ще за плече тримала її у кріслі, вона відчула, що все це нарешті закінчилося. Принц пройшов повз неї і раптом у зовсім вже дитячому, дріб’язковому жесті перекинув на неї келих із залишками вина. 

Після цього Ерік пришвидшив крок, наче ні в чому не бувало, і зовсім скоро зник за кущами. Його охоронці чомусь лишилися на місці. На ліфі йовілиної сукні почала розтікатися неприємна пляма, яку їй, певно, вже ніколи не вдасться вивести. 

Саме в цей момент подув вітер, і вона здригнулася, а згодом сама не зрозуміла, від чого: чи то від холоду, що пробирав до кісток, чи то від усього, що щойно трапилося. Як тільки принц зник за поворотом, до неї напівбігом наблизився Яр. Від одного його полум’яного погляду вартовий, що все ніяк не міг відпустити її плече, нарешті згадав про свої справи і відійшов. 

 – Усі геть! – прикрикнув Яр, і служники та вартові кинулися в усі боки. Втім, чаклуни і артефактори, яких виявилося загалом шість, залишилися стояти.  – Вас це теж стосується, бігом до інституту! Поговоримо завтра, а поки – нікому ані слова. 

Троє чаклунів по-панібратськи помахали Яру і пішли кудись у сторону, протилежну від палацу, а артефактори послідували тільки після мовчазного кивка Вітана. 

 – Ти в порядку? – запитав у неї Яр, саме коли Йовіла намагалася відліпити мокрий і просочений вином ліф сукні від шкіри. Йовіла забарилася із відповіддю; вона сама до пуття ще не розуміла, чи вона в порядку. 

Звісно, з нею траплялися речі і страшніші і неприємніші, але ще ніколи вона не відчувала себе такою загнаною в кут і позбавленою будь-якого вибору і влади. 

Яр похапцем змахнув рукою, і пляма на сукні прямо під її здивованим поглядом почала наче випаровуватися у повітря. Вона все ніяк не могла звикнути до таких чарів, нехай і провела у сусідстві з ними чималу частину свого життя. 

 – …нормально. Жити точно буду. Але я би Еріка!

Йовіла невизначено змахнула кулаком, розсікаючи повітря, і від цього їй трохи полегшало. Все, чого вона зараз хотіла – це опинитися у редакції “Панни в рожевому”, де у куточку обідньої кімнати стояло м’яке опудало, на якому вони зрідка приміряли різний одяг, але набагато частіше просто колошматили руками і ногами. 

Зараз би Йовіла могла стерти його в пил. 

 – Розумію. Я й подумати не міг, що він таке зробить… Хоча, можливо, і варто би – останнім часом він зовсім відбився від рук. – Яр похитав головою і допоміг їй встати на ноги. Коліна у Йовіли дрижали – вже не від страху, а від злості.