Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Знаєте, я був у Східній Пруссії, там нас розгромили, — знизав я плечима.

— Це тимчасові невдачі. Але дивіться, який успіх у Галичині! Ви, може, не знаєте, але очолити церковну адміністрацію на звільнених територіях мені наказав сам государ. Він вважає, що Російська імперія назавжди закріпилася в Галичині й не треба чекати закінчення війни для розбудови там православної церкви!

— Балакали з самим государем? — здивувався я.

— Так. Звісно, він зараз дуже заклопотаний, але знайшов для мене час, бо вважає мій напрямок роботи дуже важливим!

Ми проговорили з архієпископом аж до станції Радивилів, за якою раніше проходив кордон із Австрією. Далі починалася вужча, австрійська колія, тож наші паровози і вагони їхати там не могли. Доводилося пересідати. Ми вийшли з потяга, навколо, скільки окові видно, все було заставлено вантажами для фронту. Їх постачали з Росії, але трофейних вагонів і паровозів, які могли б їздити австрійськими рейками, було замало, і вантажі накопичувалися тут. Навколо стояла страшна метушня, крик, лайки.

— Господи, скільки ж незручностей, — зітхнув Євлогій. Сам він ішов із порожніми руками, а валізи його тягнув Рафаїл, та і я допомагав.

— Бачите, ваше високопреосвященство, для приєднання Галичини до імперії важливо не тільки розбудувати православну церкву, але й замінити місцеві залізничні колії, — усміхнувся я.

— Це факт, — погодився панотець.

Ми довго ішли до першої станції на австрійській колії, кілька разів зупинялися відпочивати. Коли дійшли, нас побачив якийсь офіцер, що їхав на авто до Львова. Запропонував підвезти. Але в нього було лише одне місце у машині. Я запевнив, що доберуся самотужки, і архієпископ поїхав сам. Я допоміг Рафаїлу повантажити на віз усі валізи, відбув і він. Я ж пішов на станцію, став чекати потяга. Начальник станції був на межі нервового зриву, кричав, що возити вантажі нічим, бо трофейного рухомого складу мало, а фронт задихається від нестачі боєприпасів та харчів. На мене й уваги не звернув, шукати потяг довелося самому. Сів у колишній пасажирський вагон, зараз набитий солдатами. Всі вони поверталися зі шпиталів до своїх військових частин.

— Вже поранення залікували? — здивувався я, бо ж війна нещодавно почалася.

— Та які там поранення! В кого срачка, в кого рачки! — відповіли солдати і розповіли, що з моменту мобілізації почалися складнощі з харчуванням і водою, через що довелося солдатам бігати на поля по їжу і ледь не з калюж воду пити. Багато хто захворів на шлунок і відстав дорогою до фронту. Тепер їх підлікували і повертали на передову.

— А чи ж усі повертаються, чи, може, хто додому чкурнув? — поцікавився я.

— Та яке там додому! У потягах жандармерія документи ледь не на кожній станції перевіряє. Одразу схоплять — і в буцегарню! — скаржилися солдати.

Мене, дякувати Богові, не впізнали, бо я комір підняв і картуз натягнув ледь не на очі.

Коли рушив потяг, став я роздивлятися ту Галичину. Скажу я вам, край той геть інший. Села уздовж колії виглядали багатше. Не сказати, що хати більші, але кам’яниці траплялися, біля кожної хати квітів багато, а ще хрестів і статуй Божої матері під накриттям. Біля статуй квітів чимало, букетів, вінків. Церкви, судячи з хрестів, були все більше католицькі чи уніатські. Поля були порізані дрібно, видно, що з землею тут сутужно було. Містечка які траплялися, виглядали заможно, з бруківкою на вулицях та ратушами. Місцеві жителі, порівняно з нашими, полтавськими, були дрібніші, з невеличкими обличчями, гострими носами.

— А той, непогано живуть, хоч і під австріяками. — Солдати теж у вікно роздивлялися. — А що то оно за будка на кожному дворі?

Справді, на кожному дворі будка стояла, така в людський зріст, по півтора ліктя завдовжки і завширшки.

— Це, хлопці, туалет, — згадав я похідний солдатський туалет у німецькому тилу.

— Що за тавалет? — здивувалися солдати.

— Вбиральня по нашому.

— Ото що вони будку згородили, щоб срати! Ну дикуни! — аж скривилися солдати. — Воно ж там смердить, у будці!

— Ні, там під будкою яма, все туди провалюється. І в будці зручно, особливо коли дощ чи мороз.

— Та ну, ото наче в хаті срати! На купу ходити зручніше! — загуділи солдати.

Вони були хлопці сільські, а по селах люди ходили завжди на гнійник за сарай. Хоч у дощ, хоч у мороз. І до іншого не звикли. Я згадав, як був у Харкові в справах. Зустрів знайомого мужика. Вирішили разом додому їхати, але дощака влупив, і я сказав, що зранку поїдемо. У мене знайомий у Харкові був, попросилися до нього заночувати. Він залюбки дозволив. Повечеряли ми добряче, вже б і спати пора, коли бачу, що щось мнеться мужик. Я спитав його, а він каже, що до вітру треба. Відвів його в туалет, який у квартирі був. Хороший, кахлем обкладений, теплий, із таким зручним стільчаком, що хоч сиди та книжки читай. Я опісля і вдома в себе зробив такий. Так ось мужик пішов, посидів, виходить, крутить головою.

— Не можу я, Іване Карповичу, ніяк не можу.

— Чому? Захворів?

— Ні, здоровий. Але як же можна у хаті срати?

Скільки я не переконував його, що це ж таке місце, для того і призначене, а не переконав. А це ж Харків, а не село, що під кущиком сів і все. Та й дощ той клятий. Довелося мужика везти аж до Лопані, де вже у очереті вдалося йому. Повернулися. Знайомий мій харківський довго ще дикість цю згадував. А це не дикість, а звичка. Коли з дитинства на гнійник ходив, то у хаті дуже вже дивно те робити.

Дивилися у вікна, коли місто почалося. Гора висока, на ній стіни. Потім вулиці. Знатне місто. Навіть на околицях переважно кам’яниці, стріх зовсім немає, бруківка усюди аж виблискує. Церков багато, крамниць, люди одягнені елегантно. З першого погляду місто мені сподобалося. На вокзалі вийшли, тут як тут жандармерія. Солдатів повели до вагонів, які на фронт рушали, а мене відправили до начальника станції. Той документ мій побачив і одразу дав свій екіпаж, щоб відвезти мене до штабу. Поїхали ми, дивився я на місто і дивувався. Які храми чудові, будинки, крамниці. А ще помітив, що по-нашому балакають. Ну, трохи інакше, але я добре розумів. І не