Читати книгу - "Homo Deus"

випробувала на собі ці ефекти. Спочатку вона увійшла в симулятор поля бою, не маючи на собі мікрополяризаційного шолома. Саллі розповідала, як нею оволодів страх, коли двадцять чоловіків у масках, обв’язані бомбами самовбивць й озброєні гвинтівками, почали стріляти в неї. «Як тільки я змогла застрелити одного, — пише Саллі, — нізвідки з’явилися три нових нападники. Ясно, що я стріляю недостатньо швидко, і паніка разом із невмінням змушують мене постійно стискати гвинтівку». На щастя для неї, нападники були просто постатями на відео, що проектувалися на великі екрани навколо неї. І все ж вона була настільки розчарована своїми слабкими вміннями, що хотіла розбити гвинтівку і втекти із симулятора.

Потім їй одягли шолом. Саллі каже, що почуття були цілком звичайні, за винятком легкого поколювання й дивного металевого присмаку в роті. Однак вона почала вибивати віртуальних терористів одного за одним так холоднокровно й методично, наче була Рембо чи Клінтом Іствудом. «Коли двадцятеро кинулися бігти на мене, розмахуючи своєю зброєю, я спокійно вицілила гвинтівку, глибоко вдихнула й застрелила того, що був найближче до мене, перш ніж спокійно оцінити свою наступну мішень. Буквально за мить я чую голос: «Окей, ось так». Спалахнуло світло в тренувальній кімнаті... У раптовій тиші серед тіл навколо мене я справді очікувала наступних нападників і була розчарована, коли персонал почав знімати з мене електроди. Я поцікавилася, чи не перевів бува хтось годинника вперед. Незбагненним чином промайнули двадцять хвилин. «Скількох я дістала?» — запитую в асистентки. Вона дивно поглянула на мене: «Усіх».

Цей експеримент змінив життя Саллі. Наступними днями вона зрозуміла, що пройшла крізь «майже спіритичне сприйняття... Те, що визначало це сприйняття, було не відчуттям того, що я розумнішаю або швидко навчаюся. Вистрибнути з-під моїх ніг землю змусило те, що вперше в моєму житті все в голові раптом замовкло... Мій мозок, поза всяким сумнівом, був одкровенням. Раптом у моїй голові настала неймовірна тиша... Сподіваюся, ви поспівчуваєте мені, коли я скажу, що всі тижні післд 'того відчуття я найбільше хочу повернутися туди і надягти ті електроди. Також у мене з’явилося безліч запитань. Ким я була, окрім злих жорстоких гномів, які населяли мій мозок і вели до невдач, бо я надто ляклива, щоб спробувати самій? І звідки з’являлися ті голоси?».

Деякі з тих голосів повторюють суспільні забобони, інші артикулюють нашу особисту історію, а ще інші виражають нашу генетичну спадщину. Всі разом, мовить Саллі, вони створюють невидиму оповідь, що формує наші свідомі рішення тим способом, який ми рідко розуміємо. Що станеться, коли ми перепишемо наші внутрішні монологи чи навіть змусимо їх про всяк випадок повністю замовкнути?

У 2016 році мікрополяризація все ще перебуває на початковій стадії розробки, і незрозуміло, чи стане вона зрілою технологією і коли це відбудеться. Нині розробгійки посилюють здібності лише на короткий період, і двадцятихвилинне сприйняття Саллі Аді може бути цілком винятковим (а може, навіть наслідком сумнозвісного ефекту плацебо). Більшість опублікованих досліджень з мікрополяризації ґрунтуються на поодиноких прикладах людей, котрі діють в особливих обставинах, і віддалені ефекти й загрози їх абсолютно невідомі. Однак виникають запитання: коли ця технологія зміцніє, коли знайдуться якісь інші методи маніпулювання електричними мережами мозку, як це вплине на людське суспільство і на самих людей?

Люди цілком можуть маніпулювати електричними мережами свого мозку не лише для того, щоб професійніше вбивати терористів, а й для досягнення більш повсякденних ліберальних цілей. Зокрема, для ефективнішого навчання й роботи, заглиблення в ігри й хобі, а також посилення здатності зосереджуватися на тому, що цікавить їх у кожну мить, скажімо на математиці чи футболі. Однак, якщо такі маніпуляції стануть звичними, вільна воля споживачів стане ще одним продуктом для продажу. Ви хочете навчитися грати на фортепіано, але кожного разу, коли настає час для практичних занять, волієте дивитися телевізор? Без проблем — просто одягніть шолом, завантажте відповідну програму і одразу палко захочете грати на піаніно.

Ви можете заперечити, що здатність заглушати чи посилювати голоси у своїй голові фактично зміцнять, а не ослаблять вашу вільну волю. Нині ви часто не можете зрозуміти свої найпотаємніші й справжні бажання через відволікання ззовні. За допомогою «шолома уваги» та подібних пристроїв вам легше буде заглушити чужі голоси — батьків, священиків, набридливих піарників, порадників і сусідів, — натомість зможете зосередитися на тому, чого ви власне хочете. Однак, як скоро побачите, уявлення про те, що ви маєте єдине «Я» і тому можете відрізнити свої справжні бажання від чужих голосів, — ще один ліберальний міф, розвінчаний останніми науковими дослідженнями.

ХТО ТАКІ «Я»?

Наука підриває не лише ліберальну віру у вільну волю, а й віру в індивідуалізм. Ліберали вірять, що ми маємо єдине й неподільне «Я». Бути індивідом означає бути «неподільним». Так, моє тіло складається приблизно з 37 трильйонів клітин, і щодня моє тіло і мій розум проходять численні зміни й трансформації. Однак якщо я дійсно зосереджую увагу й намагаюся бути в контакті з самим собою, то мушу вишукувати всередині єдиний, чіткий і справжній голос, який є моїм істинним «$» і джерелом усіх смислів і обґрунтувань у Всесвіті. Якщо лібералізм правий, я повинен мати одне і лише одне справжнє «Я», бо якщо я матиму більш ніж один справжній голос, як я знатиму, якого голосу слухатися на виборчій дільниці, у супермаркеті й на шлюбному ринку?

Однак за останні кілька десятиліть науки про життя дійшли висновку, що ця ліберальна оповідь — чиста міфологія. Єдине справжнє «Я» так само реальне, як і безсмертна душа, Санта Клаус і великодній заєць. Якщо я дійсно глибоко загляну в себе самого, то позірна єдність, яку я вважав чимось даним, розсипається на какофонію суперечливих голосів, жоден з яких не є «моїм істинним я». Люди не є індивідами. Вони «подільні»[30].

Людський мозок складається з двох півкуль, з’єднаних товстим шнуром нейронів. Кожна півкуля керує протилежною стороною тіла. Права півкуля контролює ліву частину тіла, отримує дані з лівого поля зору й відповідає за ліву руку й ногу, і навпаки. Ось чому люди, у яких стався інсульт у правій півкулі, часом не відчувають лівої сторони тіла (розчісують волосся лише з правого боку голови чи споживають лише ту їжу, яка лежить на правому боці тарілки).

Існують також емоційні й когнітивні відмінності між обома півкулями, хоча це розділення далеко не зовсім ясне.