Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Можливо, зцілюватися не значить видаляти рубець чи рубцювати рану. Зцілюватися — значить рану плекати.

Ми дісталися до Кракова по обіді. Ми спатимемо тут — чи намагатимемося спати. Завтра візьмемо таксі до Аушвіцу. Бела хоче прогулятися старим містом, я намагаюся милуватися середньовічною архітектурою, але голова забита очікуваннями — дивною сумішшю сподівання та побоювання. Перед костелом Діви Марії ми зупиняємося послухати трубача, який грає хейнал19, що відзначає початок кожної години. Повз нас проштовхується група підлітків, голосно жартуючи польською, та я не відчуваю їхніх веселощів, я відчуваю стурбованість. Ці юнаки, трохи старші за моїх онуків, нагадують, як швидко змінюються покоління. Чи моє покоління достатньо добре навчило молодь, аби попередити виникнення іншого Голокосту? Чи свобода, яку ми так важко здобували, потоне в новому морі ненависті?

Я мала багато можливостей впливати на молодь: на власних дітей, онуків та онучок, на колишніх учнів та учениць, на аудиторію своїх доповідей по всьому світу, на приватних пацієнтів та пацієнток. Напередодні повернення до Аушвіцу моя відповідальність перед ними відчувається особливо виразно. Я повертаюся не лише заради себе. А заради кіл на воді, що поширюються від мене.

Чи маю я те, що мушу мати, аби щось змінити? Чи можу я поширювати свою силу замість свого смутку? Любов замість відрази? Мене вже випробовували раніше. Суддя відправив до мене чотирнадцятирічного хлопця, який був спів­учасником в автомобільній крадіжці. Він прийшов до мене в коричневих чоботах та коричневій сорочці20. Сперся ліктями на мій стіл та сказав: «Час Америці знову стати білою. Я вб’ю всіх жидів, усіх нігерів, усіх мексиканців, усіх китайозів».

Я думала, мене от-от знудить. Я пересилила себе, аби не вибігти з кабінету. «Що це має означати?», — хотілося мені закричати. Я хотіла взяти хлопця за плечі та добряче струсити, кажучи: «Ти взагалі думаєш, кому ти це кажеш? Я дивилася, як моя мама йшла до газової камери». Мене б виправдали. Можливо, саме це я й мала зробити — вибити лайно з його голови. Можливо, Бог саме для цього направив його до мене. Аби я придушила його ненависть. Я відчувала, як справедливість рветься з мене. Мені подобалося відчувати гнів. Краще вже злитися, ніж боятися.

Раптом я почула голос усередині. Знайди в собі расиста, казав голос. Знайди в собі расиста.

Я намагалася придушити цей голос. На кожне припущення, що я можу бути нацисткою, з’являлося купу заперечень. Я приїхала до Америки бідна, як церковна миша. Ходила до туалетних кімнат для кольорових із солідарності з афро­американками з фабрики, де ми працювали разом. З доктором Мартіном Лютером Кінґом-молодшим я брала участь у мітингах, закликаючи до припинення сегрегації. Але голос наполягав. Знайди в собі расиста. Віднайди в собі ту частину, що засуджує, навішує ярлики, зневажає та знецінює інші народи.

Пишна мова хлопця про забруднення та занепад справжньої Америки тривала. Я напружена, тремчу всередині, борюся з бажанням докоряти пальцем, трусити кулаком йому перед носом, покарати його за ненависть, не отримавши при тому покарання за власну. Цей хлопець не вбивав моїх батьків. Пошкодувавши для нього своєї любові, я не зможу перемогти його упередження.

Я молилася, просила наділити мене здатністю обдарувати його любов’ю. Я закликала до себе кожний образ безумовної любові, що знала. Я згадала Коррі тен Бум, праведницю світу. Вона та її родина чинили опір Гітлерові, переховуючи у власному домі сотні євреїв, і зрештою теж потрапили до концентраційного табору. Її сестра померла там, на руках у Коррі. Через канцелярську помилку її було звільнено за день до того, як усіх в’язнів Равенсбрюка було страчено. За кілька років після війни вона зустріла одного з найжорстокіших охоронців у своєму таборі, одного з тих, хто був винен у смерті її сестри. Вона могла плюнути в нього, побажати йому смерті, проклясти. Натомість вона попросила собі сили, аби пробачити йому, та взяла його руки в свої. Вона розповіла, що тієї миті, коли вона, колишня ув’язнена, стискала руки свого колишнього тюремника, вона відчула найщирішу та всеохопну любов. Я намагалася знайти у власному серці таке ж прийняття та співчуття, намагалася наповнити очі такою ж добротою. Я гадала, чи можливо, що хлопець-расист був посланий мені, аби я відкрила в собі справжню безумовну любов? Яку можливість подарувала мені ця мить? Який я маю зробити вибір, аби він виявися правильним, таким, що зрушить мене в напрямку любові?

Я мала можливість любити цього юнака, заради нього, заради його особистого буття та нашого спільного людства. Можливість дати йому висловити свої переконання, відчути свої почуття, не боячись осуду. Я пригадую німецьку родину, яку на деякий час розмістили у Форт Бліссі. Пам’ятаю, як маленька дівчинка вилазила мені на руки та звала мене Уся — від «бабуся». Ця ніжність від дитини відчувалася як справдження моїх фантазій, які я носила в собі, коли ми з Маґдою та іншими в’язнями йшли повз німецькі міста та селища, коли діти плювали в нас, коли я уявляла, як одного дня німецькі діти зрозуміють, що вони не мусять мене ненавидіти. І цей день настав. Я пригадала одну статистику, що потрапила мені на очі: більшість членів груп прихильників верховенства білої раси в Америці втратила одного з батьків раніше, ніж їм виповнилося десять. Це лише загублені діти, що шукають власну приналежність, спосіб відчути себе сильними, відчути власну значимість.

Нарешті я опанувала себе і подивилася на юнака з такою любов’ю, на яку лише була здатна. І сказала три слова: «Розкажи мені більше».

На першому сеансі я майже нічого не додала. Я слухала. Я співчувала. Він виявився таким схожим на мене після війни. Ми обидвоє втратили батьків: його батьки знехтували ним та покинули його, мої померли. Ми обидвоє оцінювали своє життя як пошкоджений товар. Відсторонившись від осуду, від бажання, аби він був іншим чи вірив в інші речі, побачивши його вразливість, його прагнення належності та