Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Як ти можеш вважати себе за порядну людину, якщо тримаєш у полоні живу істоту? Це справжнє лицемірство!

Мендрейк насупився:

— Зараз це не має значення. Ти хотіла, щоб я щось зробив? От я й роблю. — У нападі завзяття він почав походжати туди-сюди кімнатою. — Ці демони дуже могутні — особливо Ноуда… він, напевно, марид — або хтось іще сильніший. Тільки-но він опанує своє тіло, його міць буде страшна. Як нам упоратись із ним? Якби нам пощастило звільнити уряд, ми викликали б досить джинів, щоб знищити його. Але уряд у полоні. Що нам залишається?.. — він поглянув у магічне дзеркало — воно залишалось порожнім. — Є лише одна можливість, — провадив він, — проте шанси тут мізерні…

— Яка?

— Посох Ґледстона. Він у цьому будинку. Він дорівнює силі самого Ноуди. Але його захищено закляттями. Треба знайти спосіб роздобути його.

— І ще спочатку втекти від Ноуди, — зауважила Кіті.

— І залишається ще одне маленьке питання. Чи вистачить мені сили скористатись посохом?

— Так. Минулого разу не вистачило.

— Еге ж! Пам’ятаю. Але зараз я сильніший, ніж тоді. Тільки втомлений… — він знов узявся за дзеркало. — Куди ж він подівся, цей біс?

— Мабуть, здох у рівчаку від поганого поводження… Мендрейку, — запитала Кіті, — ти знаєш про чарівника Птолемея?

Мендрейк спохмурнів:

— Звичайно. А звідки ти?..

— А його «Апокрифи»? Та чув про них?

— Так, так. Вони стоять у мене на полиці. Але…

— А що це за «Брама Птолемея»?

Мендрейк байдуже втупився в неї:

— Брама Птолемея? Кіті, це питання для вчених і чарівників, а не для простолюду. Чому це тебе цікавить?

— Тому, — відповіла Кіті, — що я не вмію читати по-грець-ки. — Вона засунула руку в кишеню пропеченого пальта й дістала книжку пана Баттона. — Якби я могла, то з’ясувала б це сама. Але ти, як я розумію, можеш і вмієш — з усіма своїми привілеями. То що це за Брама? Як через неї потрапити до Іншого Світу? І припини розпитувати мене — в нас обмаль часу!

Мендрейк простяг руку — і взяв невеличкий, тоненький томик, трохи попечений Пекельним Жезлом. Передавши Кіті порожній бронзовий диск, він обережно розкрив книжку — і повільно, наздогад заходився гортати сторінки, переглядаючи колонки тексту. Нарешті він стенув плечима:

— Це все вигадки… Часом його роздуми напрочуд ідеалістичні — а то й відверто хибні. А деякі твердження… Одне слово, Брама Птолемея — це вигаданий спосіб використовувати звичайну процедуру виклику з протилежною метою. З тією, щоб чарівник — чи принаймні його дух або розум — тимчасово проник до того віддаленого простору, де живуть демони. Його автор — вважається, що то був Птолемей Александрійський, — стверджує, ніби зробив це сам, хоча й незрозуміло, навіщо йому було піддавати себе такому страшному випробуванню… Ну як, тобі цього вистачить? Ой, пробач, — це було запитання…

— Ні. Не вистачить. Як саме він це зробив? Там наведено точний опис?

Мендрейк сердито ляснув себе по лобі:

— Кіті! Ти що, збожеволіла? У нас є важливіші справи…

— Просто скажи мені! — дівчина подалася до нього, стиснувши кулаки.

Мендрейк відсахнувся. Аж тут магічне дзеркало в руці Кіті загуло й затремтіло. В ньому знову з’явилося дитяче личко. Воно здавалось переляканим і захеканим. Кілька секунд воно нічого не казало — лише хрипіло й шалено відсапувало. Кіті скрушно хитнула головою:

— Твій раб повернувся. Він ледве живий, бідолашко.

Дитина гучно відригнула й пошепки поцікавилась:

— А це що за діваха?

Мендрейк із навмисною ввічливістю взяв у Кіті диск:

— Розповідай, що ти бачив.

— Гарненьке видовище, господарю, — дитина схвильовано заколупала в носі. — Це, напевно, був ваш останній наказ? Адже ви замкнені у в’язниці — і вас оточують розлючені демони, які вже тисячі років плекають намір помститись… Тому мені й цікаво…

Кіті нетерпляче скреготнула зубами. Мендрейк позирнув на неї:

— Ну, що ти скажеш? Дати йому Пекельного Жару?

— Чого хочеш.

Дитина злякано зойкнула й заторохтіла:

— Я достеменно виконав ваше завдання! Тільки не гнівайтесь! Отже, спочатку — про могутніх духів. Вони справді могутні — їхня присутність викривлює всі сім рівнів. їх семеро — всі вони перебувають у людських тілах, ховаючи свої справжні обличчя. У центрі сидить Ноуда — й віддає один наказ за одним. А решта снує туди-сюди, виконуючи його примхи. В сусідніх залах лежать, мов скраклі, тіла бюрократів з Вайтголу. З бічної кімнати…

Мендрейк перервав його гарячкову балаканину:

— Стривай! Як ці демони пересуваються? Чи зручно їм у людських тілах?

— Здебільшого ні. Вони рухаються так, ніби їм перебито руки й ноги. Та все одно вони аж співають від щастя, що здобули волю. Якби й мені до них приєднатись! — зітхнула дитина. — Я розклав би ваші кістки на тарілці й заграв на них марша!.. Далі розповідати?

— Розповідай, що бачив. Погрози можеш проминати.

— З бічної кімнати тягнеться нескінченний потік бруднющих людей. Руки їм скручено, роти позатикано й запечатано воском. Могутні духи женуть їх, наче кіз до провалля. Одного за одним їх виводять у центр зали, розпечатують їм роти — і ставлять перед троном володаря Ноуди. Він пропонує їм вибір…

— Що то за люди? — перепитав Мендрейк. — Опиши їх!

Дитина пирхнула:

— Це важко… Хіба ви можете описати поодинці стадо кролів? Дехто — без підборіддя, в декого підборідь — по кілька…

Кіті з Мендрейком перезирнулись:

— Це урядовці.

— Кожного з них Ноуда змушує обирати. Вони можуть, промовивши певне закляття, вселити в себе духа. Біля трону Ноуди стоїть джин Фекварл — він тримає в руках важку книгу й називає кожному ім’я духа, якого той повинен викликати. Якщо чарівник погоджується, це триває далі. А того, хто відмовляється, знищують.

Мендрейк прикусив губу:

— І чи багато хто погоджується?

— Поки що ніхто з політиків не відмовився. їм більш до душі зазнати наймерзеннішої зневаги, ніж гідно померти.

Кіті копнула стіну:

— Ноуда не марнує часу! Він створює собі військо!

— І водночас позбувається тих, хто здатний противитись, — зауважив Мендрейк. — Бісе, а що діється в інших місцях?

Дитина стенула плечима:

— Це залежить від точки зору. Як на мене, все просто чудово. В цьому будинку живих людей майже не залишилось. Надворі, в центрі Лондона, збираються величезні натовпи простолюду — їх підбадьорило те, що уряд ніяк на них не реагує. У Вайтголі два загони вовкулаків ледве-ледве охороняють околиці Парламенту. Кілька чарівників гарячково намагаються зв’язатись із своїми начальниками, та все марно.

— Он як! Дехто з чарівників досі на волі! — Мендрейк схвильовано труснув головою. — А й справді, адже нижчих службовців не було не прем’єрі…