Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Я не хочу йти з вами, – сказав демон.

– Та хто тебе питає? – зареготав аристократик.

– Медоре, поверніть його назад, – наказала я, нахиляючись до води. – До чого він був прив'язаний? До цього? – У пальцях опинилася шпилька, що блищала серед камінчиків: срібний метелик зі скляними оченятами.

– Ні, тітко, – заперечив Арун. – До каблучки.

Щоб знайти перстень, довелося залізти в струмок, але зусилля не пропали даремно.

Широке кільце явно належало чоловікові. Воно було напрочуд грубе і дешеве.

– Що ж, власника пошукаємо згодом, – вирішила я, випрямляючись. – Ти, – махнула демонові, – вибирай, до чого прив'язуватися.

– До каблучки.

– Чому?

– Вона моя.

Залізна логіка.

– Але ж ти не хочеш іти з нами? – нагадала я.

– Не хочу.

– А каблучку ми забираємо.

– Ну і що?

З настільки впертими сутностями я ще не стикалася.

Безглузду суперечку перервав Медор. Не відводячи погляду, він повідомив, що першим знайшов демона, тож вирішувати тільки йому. Нагадав: нічийні вихідці з чужого світу підлягають реєстрації.

«А ще за них дають пристойну винагороду», – додала б я.

Однак заперечувати не мало сенсу. «Вбивця»-Кабан знайшов демона – йому й отримувати нагороду. Арун не має права щось вимагати.

«Демон виник три роки тому. В кінці літа. Під час практики. Цікаво, тоді Ялівець теж був частиною маршруту?» – роздумувала я, вдаючи, ніби цілком і повністю підтримую законне вирішення конфлікту.

Потім спитала про це вголос.

– Три роки? – наморщив лоба Медор. – Ні, раніше кінцевим пунктом був Ігляк.

«Який ми об'їхали через моє прагнення бути подалі від людей», – спохмурніла я.

– Точно? – перепитала, оскільки це руйнувало картинку, що виникла в мозку.

– Сойл не любив, коли маги надто близько підходили до Драконячих гір, – запевнив Ньельм. – Скільки зараз дають за демона? – В його очах запалали вогники жадібності. – Пів сотні? Між іншим, я помітив його раніше за всіх!

– Чим доведете? – уперся Медор.

Поки вони зло витріщалися один на одного, я зробила два цінні спостереження. Перше: кінь Ньельма, що привіз нас на узбережжя, сьорбає неподалік водичку живий і бадьорий, тобто зв'язок із зовнішнім світом поки є. Друге: часом дитячі вчинки дієвіші за дорослі роздуми.

Простіше кажучи, я втекла. Вигукнула щось на кшталт: «Демони – наші друзі!» або «Свободу демону!», та й побігла до хутірка.

– Бідолаха, – почула зітхання Ньельма. – Тяжко їй доводиться. З такими поглядами на життя краще не потикатись у суспільство.

– Бідолаха? – обурився Медор. – Вона поцупила наші пів сотні монет!

– Наші?!

Я мчала ламкою травою, стискаючи в кулаках каблучку і шпильку. Волосся лізло в очі, на губах відчувалася сіль. Через спеку дихання збилося задовго до того, як попереду замаячили хатини.

– Не хочу туди, тітко! – кричав десь поблизу Арун. – Не хочу! То погане місце!

Мене мало хвилювала його думка. Доберемося до Мели – щось вирішимо, а поки ми – лише супутники.

«Як собака і кліщ», – єхидно зауважив внутрішній голос.

«Зовсім ні! Радше як акула та риба-прилипала!» – одразу ж обурилась я.

Але спогади про Ашиша та його згорілий будинок міцно влаштувалися в голові, і навіть швидкий біг не зумів їх вивітрити.

– Ой! До вас причепився демон! – пискнула Лілея, проводжаючи мене сповненим жаху поглядом.

– Ніколи б не помітила! – огризнулась я, оглядаючись.

Вдалині маячили фігури Медора та Ньельма. Слід було поспішити, доки любителі наживи не роздерли Аруна на частини.

– Демон! – Еньєр вискочив з головного будинку з мітлою як зброєю. – Чий він? Чому без печаток? Хочете, я його заберу?

Судячи з витягнутої руки, він не збирався чекати ствердної відповіді.

Я проскочила повз Зайця за мить.

– Не віддам! – крикнула, зачепившись за поріг. – Мело!

Попри очікування, чаклунки в кімнаті не виявилося.

– Мела!

– На пляжі. – Еньєр загородив вихід. – Знаєте, демони небезпечні. Буде краще, якщо на нього поставити печатку і зміцнити повідець…

– За дурну мене маєте? Приліпите печатку – і він ваш! Геть! – я зірвалася на відверту грубість. – У вас все одно немає срібного пилу, щоб чаклувати!

Заєць наблизився, стрільнув очима на всі боки:

– Цукор теж згодиться.

«Мрій!» – але як би я не хотіла його зачепити, про секрети чаклунки все ж змовчала.