Читати книгу - "Небудь-де"

Він підійшов до вікна й відпив чаю, дивлячись на брудну коричневу річку.

— То як тобі, все добре?

Він розвернувся. У дверях стояла метка й ефективна помгендира Сильвія. Коли він глянув на неї, вона всміхнулася.

— Гм, так, слухай, я маю вдома кілька справ… Як гадаєш, нічого страшного не станеться, якщо я решту дня…

— Як захочеш. Ти все одно не мусив повертатися до завтра.

— Ні? — спитав він. — А й справді.

Сильвія насупилася.

— Що сталося з твоїм пальцем?

— Зламав, — сказав він їй.

Вона стурбовано глянула на його руку.

— Ти ж ні з ким не бився, га?

— Хто, я?

Вона всміхнулася.

— Та я жартую. Ти, мабуть, прибив його дверима. Моя сестра теж так пальця зламала.

— Ні, — почав зізнаватися Ричард. — Я встряг у бій… — Сильвія звела брову. — У двері, — незграбно закінчив він.

Він поїхав до будинку, в якому колись жив, на таксі. Він не був певен, чи може довірити собі їздити в метро. Ще зарано. Не маючи ключа, він постукав у двері своєї квартири й був украй розчарований, коли їх відчинила жінка, з якою він познайомився, а точніше — не познайомився — у своїй ванній раніше. Він представився попереднім пожильцем і швидко з’ясував, що а) він, Ричард, тут більше не живе і б) вона, місіс Б'юкенен, гадки не має, де зараз його особисте майно. Ричард дещо записав, а тоді дуже ввічливо попрощався, сів на інше чорне таксі й поїхав зустрітися з чоловіком у верблюжому пальті.

Діловий чоловік у верблюжому пальті наразі верблюжого пальта не вдягнув і, якщо відверто, виглядав набагато менш діловим, ніж тоді, коли Ричард бачив його минулого разу. Вони сиділи в його кабінеті, і він вислухав список Ричардових скарг з виразом обличчя людини, що нещодавно ковтнула цілого живого павука, і той саме почав соватися.

— Ну, так, — визнав він, переглянувши записи. — Тепер, коли ви звернули на це увагу, я бачу, що тут є певна проблема. Щоправда, я не зовсім розумію, як таке могло статися.

— Не думаю, що мені важливо знати, як це могло статися, — переконливо зазначив Ричард. — Факт є фактом — поки мене кілька тижнів не було, ви здали мою квартиру, — він перевірив свої записи, — Джорджу й Аделі Б'юкененам. Котрі й не думають вибиратися.

Чоловік згорнув теку.

— Що ж, — сказав він. — Такі помилки іноді трапляються. Людський фактор. Боюся, що тут нічого не можна вдіяти.

Старий Ричард, той, що жив у теперішній квартирі Б’юкененів, на цьому б зламався, вибачився б за завдані клопоти й пішов геть. Та нинішній Ричард сказав:

— Невже? Нічого не можна вдіяти? Ви здали нерухомість, яку я законно винаймав у вашої компанії, комусь іншому, загубивши при цьому всі мої особисті речі, і тут не можна нічого вдіяти? А от мені здається, — і я певен, що мій адвокат лиш підтвердить правильність моєї здогадки, — що ви багато чого могли б тут удіяти.

Чоловік без пальта з верблюжої шерсті виглядав так, ніби павук почав повзти вгору його стравоходом.

— Але ми не маємо в тому будинку вільних квартир, схожих на вашу, — сказав він. — Там вільний тільки пентхаус.

— Тоді гаразд, — холодно сказав Ричард. Чоловік розслабився. — Я згоден у ньому пожити. А тепер, — сказав Ричард, — поговорімо про компенсацію за втрачене майно.

Нова квартира була значно краща за попередню. В ній було більше вікон, був балкон, простора зала і повноцінна гостьова спальня. Ричард невдоволено нею походив. Чоловік-без-верблюжого-пальта, хоч і з величезною неохотою, але розпорядився завезти до квартири ліжко, диван, кілька стільців і телевізор.

Ричард поклав ножа Мисливиці на поличку над каміном.

Він купив у індійському ресторані через дорогу карі з собою, сів на килим у новій квартирі, почав їсти й замислився, чи й справді колись пізно вночі їв карі на вуличному ринку, розгорнутому на палубі бойового корабля, пришвартованого коло Тауерського мосту. Задумавшись над цим, він вирішив, що в це важко повірити.

Хтось подзвонив у двері. Ричард підвівся й відчинив.

— Ми знайшли чимало з ваших речей, містере Мейг’ю, — сказав чоловік, що знову вдягнув верблюже пальто. — Виявилося, що їх відвезли на склад. Гаразд, заносьте, хлопці.

Пара дужих чоловіків занесла всередину кілька великих дерев'яних ящиків, наповнених Ричардовим майном, і поставила їх на килим посеред вітальні.

— Дякую, — сказав Ричард. Він потягнувся до першої коробки, розгорнув перший-ліпший запакований у папір предмет, і побачив, що то обрамлена фотографія Джесики. Він подивився на неї хвилинку, а тоді знову поклав до ящика. Він відшукав ящик з одягом, витягнув його і розклав по полицях у спальні, але решта коробок так і залишилися стояти посеред вітальні недоторканими. Минали дні, і він почувався дедалі більш винним у тому, що не розбирає своїх речей. Але він їх не розбирав.

Він сидів за столом у своєму кабінеті й виглядав у вікно, коли жужкнув інтерком.

— Ричарде? — сказала Сильвія. — Кердир за двадцять хвилин збирає нараду в своєму кабінеті, щоб обговорити звіт по Вандзворту.

— Я прийду, — сказав він. А тоді, через те, що робити в наступні десять хвилин йому не було чого, Ричрард узяв помаранчевого троля й почав ним залякувати трохи меншого зеленочубого троля. — Я — найславетніший воїн Спіднього Лондона. Приготуйся до смерті, — сказав він небезпечним тролячим голосом, махаючи помаранчевим тролем. Тоді він узяв зеленочубого троля і сказав трохи тоншим тролячим голосом: — Невже? Але спершу ти мусиш випити чашечку чаю…

Хтось постукав у двері, і Ричард присоромлено сховав тролів.

— Заходьте.

Двері відчинилися, в них з’явилася Джесика й стала на порозі. Здавалося, що вона нервує. Він геть забув, яка вона прекрасна.

— Привіт, Ричарде, — сказала вона.

— Привіт, Джесі, — сказав Ричард, а тоді виправився: — Пробач — Джесико.

Вона усміхнулася й відкинула волосся назад.

— «Джесі» — теж непогано, — сказала вона, і з її вигляду майже можна було повірити, що це так. — Джесика — Джесі. Мене бозна-скільки так не називали. Я за цим дуже сумую.

— Отож, — сказав Ричард, — що привело, чим завдячую, гм, і все таке?

— Хотіла побачити тебе та й годі.

Він не знав, що тут потрібно сказати.

— Це приємно, — мовив він.

Вона зачинила двері й наблизилась до нього на кілька