Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Арсена сьогодні не було. У повітрі офісу зависла звична рутина. Клавіатури цокотіли, телефони подзенькували, хтось тягнувся за кавою, хтось шепотівся. Я працювала мовчки, ховаючись за монітором, ніби він був моєю єдиною бронею.
Савчук ходила, як завжди, поважно, у своєму елегантному костюмі із хижими візерунками. Вона кілька разів проходила повз мій стіл і не сказала жодного слова — тільки зупинялася біля інших, перемовлялася впівголоса й переглядалася з Оленою чи Настею. І я чітко відчувала той момент, коли її погляд зупинявся на мені — колючий, осудливий, але мовчазний.
Вона кидала натяки, мов крихти, — “деякі у нас розслабилися”, “не всі встигають виконувати KPI”, “якщо ми хочемо залишитися в цій команді — маємо бути продуктивними”.
Я не відповідала. Просто рахувала внутрішньо до десяти. Потім ще раз. Потім — занурювалась у таблиці.
За вікном, вперше за останні дні, не падав сніг.
Але снігу все ще було по коліна.
Стіни сусідніх будівель мали вигляд вкритих цукровою пудрою, а дерева стояли застиглі — наче білі скелети у світлі зимового дня.
Світ був тихим і блідим. Як і я.
У повітрі зависла якась дивна перерва. Наче всі чекали, що щось от-от станеться. Але нічого не ставалося.
І я працювала. Просто працювала.
Бо хочеться вірити, що хоч щось залишилось справжнім.
Було пів на п’яту, коли офіс почав повільно видихати. Колеги зашурхотіли куртками, закривали вкладки на комп’ютерах, хтось жартував у кутку біля кавоварки. Я саме закінчувала правити звіт, коли задзвонив телефон.
На екрані — Віка.
Я одразу усміхнулась, навіть не встигнувши відповісти.
— Карин, привіт. Слухай, а ти не змогла б сьогодні побути з малими? — у голосі подруги вчувалась легка втома й надія. — Ми з Ігорем хотіли вирватись хоча б на годинку-другу. У нас… ну… мініпобачення.
Я стишила голос і відклала мишку.
— Та звісно, Вік. Із задоволенням.
Віка зітхнула з полегшенням.
— Спасибі тобі… Ти ж знаєш, як важко знайти когось, кому довіряєш дітей.
Коли ми поклали слухавку, я ще кілька хвилин сиділа на місці.
Мені стало… тепло.
Тепло не від того, що мала плани на вечір. А від того, що Віка з Ігорем є. Що у когось в цьому скаженому світі є свої малі радощі, своя звичайна втома, своя кухня й діти, які лізуть обійматися.
Віка не виглядала щасливою у глянцевому сенсі. Вона завжди трішки не виспана, завжди з вузлом на голові, завжди в джинсах. Але… вона була справжньою. Стабільною. Тією, що на своєму місці.
І цього раптом захотілося — спокою.

Я поїхала в дешевий район на околиці — сірі багатоповерхівки, облуплені під’їзди, старенькі лавки, в яких давно погнили дошки.
Вікина хрущовка стояла, як усі інші, — похнюплена, але жива. Вісім поверхів без ліфта. Я підіймалася повільно, ловлячи чужі запахи у під’їзді — вареної картоплі, прального порошку, котячого корму.
Віка відкрила в вязаній короткій сукні, з пучком на голові і з усмішкою на півобличчя.
— Заходь, моя рятівнице. Ми скоро будемо.
У кімнаті пахло кашею, підгузками і дитячими засобами. Малий захоплено дивився мультик, а старший вивчав щось на планшеті.
Я зняла пуховик, роззулась.
І в цю мить — щось у мені трохи заспокоїлось.
Можливо, тому, що тут — життя, яке не грає ролі.
Віка з Ігорем швидко зібрались і побігли, залишивши після себе приємний аромат парфумів і шепіт:
— Якщо щось, телефонуй. Хоч кожні п’ять хвилин!
Я лишилась одна у квартирі з Данею — трирічним дослідником всесвіту, і Тимуром, пухкеньким янголятком, якому ще й шести місяців не виповнилось.
— Ну що, хлопці, будемо тусити?
Даня одразу потяг мене в кімнату. Там було все, що може бути в житті малюка: велика пластикова машина, кубики, ведмедики, м’який тунель і навіть старий пульт від телевізора, якому вже давно не судилося працювати.
— А давай я буду трактор! — закричав він і став рачки, прицмокуючи язиком.
— Добре, а я тоді буду водієм.
— Ні! Ти теж трактор! — і він кинувся на мене з усією силою трирічної любові.
Я засміялася, впала на килим і почала “гарчати” разом із ним.
Тимур тим часом почав вимагати уваги. Спочатку тихо, ніжно, потім трохи голосніше — у стилі «ага, якщо ви мене ігноруєте, тримайте повний звук!»
— Все, біжу, малюк, — я піднялась і взяла його на руки.
Він був такий теплий і м’який, пах молочком і чимось домашнім. Він одразу затих, почав щось булькати й кусати свій кулачок, а Даня у цей момент заліз у шафу.
— Даню, ти що там? — я обернулась і побачила, як він тягне на себе великий рулон туалетного паперу.
— Це буде дорога для тракторів! — вигукнув він і щасливо побіг розмотувати все через кімнату, кухню, а потім назад до ванної.
Біла смуга, мов слід равлика, тягнулась по всій квартирі.
Я не витримала — засміялась щиро, голосно, до сліз.
— Ну і даєш, будівельнику!
— Я не будівельник! Я — Даня! — обурено відповів він і скотився з табуретки прямо на підлогу… в м’яку ковдру.
Я присіла поруч, обійняла його, а Тимур на руках почав щось активно белькотати, немов підтримував наш веселий змовницький клуб.
Цей хаос був живим. Без сценарію. Без ролей. Без умов.
Просто життя.
Таке, яке воно є.
І я — посеред нього. І, можливо, навіть трохи щаслива.