Читати книгу - "Крістіна"

Оцінювальний погляд звужених очей тримався ще якусь хвилю, та зрештою Арні розплився в усмішці типу «ай, та ну».

— Пощастило, — знизав плечима він. — Як подумаю про все те, що вони могли учворити — цукор у бензобаку, меляса в карбюраторі… вони дурні. На щастя для мене.

— Реппертон і його весела компанія? — тихо спитав Денніс.

Підозріливий погляд, такий темний і не властивий Арні, випірнув знову, та потім зник з очей. Арні знову поринув у понурість. Понурість і замкнутість. Він неначе хотів щось сказати, та натомість зітхнув.

— Так, — відповів. — А хто ж іще?

— Але ти на них не заявив.

— Тато заявив.

— Так сказала Лі.

— Що ще вона тобі сказала? — відрізав Арні.

— Нічого, та я й не питав, — Денніс простягнув уперед руку. — Арні, це твої справи. Мир.

— Звісно, — він тихо засміявся, а тоді провів рукою перед обличчям. — Я досі цього всього не перетравив. Блядь. Не думаю, Деннісе, що колись зможу це до кінця перетравити. Зайти на ту стоянку з Лі, думати, що ти на вершині світу, а потім побачити…

— А вони не зроблять з нею те саме, якщо ти знову її поремонтуєш?

Обличчя Арні скам’яніло, стало мертво-холодним.

— Вони не зроблять з нею те саме, — відказав він. Очі в нього були як березнева крига, і раптом Денніс дуже зрадів, що він — не Бадді Реппертон.

— Що ти маєш на увазі?

— Я триматиму її вдома, ось що, — сказав він, і знову на його обличчі розійшлася та широчезна радісна неприродна усмішка. — А ти думав, я що маю на увазі?

— Та нічого, — відповів Денніс. Але образ криги не вивітрився. Тільки перетворився на відчуття тонкого льоду, що тривожно потріскує в нього під ногами. А під ним — чорна холодна вода. — Але Арні, я не знаю. Мені здається, ти занадто впевнений у тому, що Бадді так усе облишить.

— Я сподіваюся, він вирішить, що в нас тепер нічия, — тихо промовив Арні. — Через нас його виперли зі школи…

— Його виперли через нього самого, — скипів Денніс. — Він витяг ніж… чорт, та то навіть не ніж був, а гадський ножака для кабана!

— Я просто розказую, як це все виглядатиме з його точки зору, — Арні простягнув руку і розсміявся. — Мир.

— Ага, добре.

— Через нас його відрахували — а якщо точніше, то через мене, — і вони з друганами відірвалися на Крістіні. Квити. Кінець.

— Ага, якщо він усе це так бачить.

— Я думаю, так і буде, — запевнив Арні. — Копи допитували його, Канючі Велча й Річі Трелоні. Настрахали їх. І, здається, майже змусили Сенді Ґелтона зізнатися. — Арні оголив верхні зуби, закопиливши губу. — Блядський плаксій.

Це було так не схоже на Арні — на колишнього Арні, — що Денніс, не подумавши, сів у ліжку, та враз скривився від болю в хребті й швидко ліг знову.

— Господи, чувак, ти так говориш, наче хочеш, щоб він чинив опір правосуддю!

— Мені байдуже, що зробить він чи будь-хто з цих гівнярів, — сказав Арні, а потім, дивним грубуватим голосом додав: — Це вже не має зовсім ніякого значення.

— Арні, з тобою все гаразд? — занепокоївся Денніс.

На обличчі Арні промайнув вираз відчайдушного смутку — не просто смутку. Він здавався зацькованим і переслідуваним. То було обличчя, подумає Денніс згодом (так легко бачити все це пізніше, занадто пізно), людини, такої спантеличеної, збентеженої і втомленої боротьбою, що вона вже практично не розуміє сама, що робить.

А потім і цей вираз, як і той, інший, з темною підозрою, стерся.

— Звичайно, — відказав він. — Усе в ажурі. От тільки ти не єдиний, у кого спина ушкоджена. Пам’ятаєш, як я її потягнув на Філлі-Плейнз?

Денніс кивнув.

— Глянь на це.

Він підвівся й витягнув сорочку, заправлену в штани. І в його очах щось наче затанцювало. Щось перекидалося й переверталося там, на чорній глибині.

Арні підняв сорочку. Він не був старомодним, як у Лебея, та й чистішим був теж — охайний і наче безшовний пояс із лайкри, приблизно дванадцять дюймів завтовшки. «Але, — подумав Денніс, — корсет — усе одно корсет». Він занадто нагадував про Лебея, щоб заспокоювати.

— І знов я її потягнув, коли переганяв Крістіну назад до Вілла, — пояснив Арні. — Не згадаю вже навіть, що я робив, ось який я був засмучений. До тягача її чіпляв, напевно, так, але точно не знаю. Спочатку було не дуже погано, та потім стало гірше. Доктор Маскія призначив… Деннісе, що з тобою?

За відчуттями, знадобилося неймовірне зусилля, але Денніс зумів тримати голос рівно. І зобразив на обличчі такий вираз, що принаймні віддалено нагадував утішну цікавість… та все одно в очах Арні щось і далі танцювало, танцювало й танцювало.

— Ти вичухаєшся, — сказав Денніс.

— Та звісно, де я дінуся, — відповів Арні, заправляючи сорочку довкола спинного корсета. — Треба тільки обережно підіймати всяке, щоб не наступати на ті ж граблі.

Він усміхнувся Деннісу.

— Якби ще й досі був призов, мене б це від армії вберегло, — пожартував він.

І знову Денніс вимушений був стримувати рухи, які можна було б витлумачити як здивування, але руки сховав під ковдру. Від вигляду того спинного корсета, такого схожого на Лебеїв, шкіра вкрилася сиротами.

Очі Арні — як чорна вода під тонкою сірою березневою кригою. Чорна вода й зловтіха, що звивалася під нею, немов покоцюрблений розкладений труп потопельника.

— Слухай, — квапливо мовив Арні. — Мені вже бігти тре’. Ти ж не сподівався, що я зависну в такій дірі, як ця, на всю ніч.

— Отакий ти популярний, вічно кудись біжиш, — сказав Денніс. — Серйозно, чувак, дякую. Розрадив мене в цей похмурий день.

На одну дивну секунду йому здалося, що Арні заплаче. Щось танцююче у надрах його очей зникло, і коло нього знову був його друг — Арні знову став собою. І щиро йому всміхнувся.

— Деннісе, ти тільки завжди пам’ятай одне: за тобою ніхто не скучає. Зовсім ніхто.

— Іди в сраку, поїж раків, — урочисто відказав Денніс.

Арні тицьнув йому середній палець.

Офіційну частину візиту було завершено; Арні міг іти. Він зібрав речі в коричневий пакет для закупів, тепер уже не такий пухкий. Усередині подзенькували свічники й порожні пляшки з-під пива.

Раптом Денніса осяяла одна думка. Він постукав кісточками пальців по гіпсу.

— Арні, а розпишись-но на цьому.

— Я ж розписувався вже, хіба ні?

— Та вже стерлося. Підпишеш іще раз?

Арні знизав плечима.

— Якщо є ручка.

Денніс простягнув йому ручку з шухляди нічного столика. Шкірячись, Арні схилився