Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Хапайте їх і не панькайтеся!

— Виконуйте їхні накази, бо вам зроблять боляче! — прокричала пані Королик, благаючи, щоб ми не опиралися. Але випускати з рук бездиханне тіло Альтеї не хотіла, тому першу показову розправу влаштували над нею: вирвали Альтею і жбурнули пані Королик на долівку, а один солдат вистрелив з автоматичного пістолета в стелю, просто щоб нас налякати. Я побачив, що Емма збирається запалити в руках вогняну кулю, вхопив її за лікоть і став благати, щоб вона цього не робила:

— Не треба, будь ласка, вони вб’ють тебе!

А тоді мене вдарили в груди прикладом гвинтівки, і я впав на підлогу, хапаючи ротом повітря. Хтось із солдатів зв’язав мені руки за спиною.

Я почув, як вони нас рахують. Коул називав наші імена, особливо наголосив, щоб не проґавили Міларда. Бо, звісно, провівши останні три дні з нами, він уже знав нас усіх, усе про нас знав.

Мене поставили на ноги, і нас усіх погнали через двері в коридор. Поряд зі мною спотикнулася Емма. У волоссі в неї видно було кров, і я прошепотів:

— Будь ласка, роби те, що вони наказують.

І я знав, що вона мене почула, хоч і не показала цього. На обличчі в неї відображалися змішані емоції: лють, страх, шок і, здається, жаль за всім тим, що в мене щойно вкрали.

По сходах суцільним потоком котила свої води біла річка, спадала порогами. Іти можна було тільки нагору. Нас проштовхали сходами, крізь дверцята на яскраве світло дня й далі на дах. Усі були мокрі, змерзлі й такі перестрашені, що могли тільки мовчати.

Усі, крім Емми.

— Куди ви нас ведете? — вимогливо запитала вона.

Коул підійшов до неї впритул і вишкірився в обличчя, її скуті руки тримав у неї за спиною солдат.

— У дуже особливе місце, — промовив Коул, — де жодної краплі ваших дивних душ не буде втрачено.

Емма здригнулася, а він зареготав і відвернувся, потягуючись і позіхаючи. З лопаток у нього на спині випиналася пара дивних вузлуватих утворень, схожих на зародки недорозвинених крил. То була єдина зовнішня ознака того, що цей виродок був родичем імбрини.

З даху сусідньої будівлі волали якісь голоси. Інші солдати. Вони прокладали між дахами розбірний міст.

— А як щодо мертвої дівчини? — спитав один із солдатів.

— Який жаль, така марна смерть. — Коул поцокав язиком. — Я б із насолодою повечеряв її душею. Сама по собі душа дивної людини не має смаку, — сказав він, звертаючись до нас. — Її природна консистенція трохи схожа на желатин і липка, але якщо її збити з дещицею соусу ремулад та намастити на біле м’ясо, то вона буде цілком їстівна.

І він зайшовся реготом, дуже гучним і тривалим.

Поки нас переводили одного за одним через широкий розбірний міст, я відчув у животі знайомий укол болю, слабкий, проте він міцнів — повільно, та неухильно. Розморожений порожняк неквапом повертався до життя.

* * *

Десятеро солдатів маршем вивели нас із контуру, повз ярмаркові намети, і павільйони, і ярмаркових роззяв, через вузькі лабіринти провулків з ятками, їхніми продавцями й малими босяками, що проводжали нас зачудованим поглядами, у кімнату для маскування, повз кучугури скинутого одягу, який ми після себе залишили, і вниз у підземку. Солдати підштовхували нас, гаркали на нас, щоб мовчали (хоч за багато хвилин ніхто й слова не зронив), щоб тримали голови опущеними й залишалися в строю, якщо не хочемо дістати удар прикладом.

Коула з нами не було — він залишився, щоб «провести зачистку» з додатковим контингентом солдатів. Напевно, це означало прочесати контур у пошуках тих, хто переховувався, і дезертирів. Востаннє, коли ми його бачили, він натягав пару сучасних берців та армійський мундир і сказав нам, що його вже нудить від наших облич, але він побачиться за нами «на тому боці», хоч би що це означало.

Ми пройшли через часовий кордон і знову потрапили в майбутнє — але цих тунелів я не впізнав. Рейки та шпали тепер були всуціль металеві, та й лампи в тунелях помінялися — з червоних ламп розжарювання перетворилися на флуоресцентні, що блимали й світили хворобливо-зеленим кольором. А тоді ми вийшли з тунелю на платформу, і я зрозумів причину: ми вже були не в дев’ятнадцятому сторіччі, ба навіть не в двадцятому. Натовп біженців, які шукали порятунку від бомбардування, зник, і станція була майже порожня. На місці кругових сходів, якими ми спустилися, біг ескалатор. Над платформою висіло світлодіодне табло: «ДО НАСТУПНОГО ПОЇЗДА: 2 ХВИЛИНИ». На стіні була реклама фільму, який я бачив улітку, саме перед тим, як загинув дід.

Тисяча дев’ятсот сороковий залишився позаду. Я знову опинився в теперішньому.

Дехто з дітей це помітив, і на їхніх обличчях відбився подив навпіл з переляком, неначе вони боялися, що за лічені хвилини стрімко постаріють. Але по-моєму, для більшості жах від нашого раптового полону полягав не в тому, що їх знищить наша несподівана мандрівка в теперішнє. Їх турбувало, що в них віднімуть душі, а не те, що з’являться старечі пігментні плями й сиве волосся.

Солдати зігнали нас, як худобу, на середину платформи чекати на поїзд. До нас хтось ішов — клацали підбори чобіт. Я ризикнув глянути через плече й побачив поліцейського. Позаду нього з ескалатора сходили ще троє.

— Гей! — заволав Єнох. — Полісмене, сюди!

Солдат ударив Єноха в живіт, і той склався навпіл.

— У вас усе в порядку? — спитав поліцейський, той, що був найближче до нас.

— Вони взяли нас у полон! — вигукнула Бронвін. — Це не справжні солдати, це…

Вона теж дістала удар у живіт, але наче й не помітила його. Її зупинив вигляд самого полісмена. Той зняв сонячні окуляри, й виявилося, що під скельцями — порожні білі очі. Бронвін аж сахнулася.

— Маленька порада, — сказав полісмен. — Вам ніхто не допоможе. Ми скрізь. Прийміть це як факт, і все стане набагато простіше.

На станцію вже стікалися нормальні. Солдати поховали зброю і затиснули нас з усіх боків.

З шипінням підкотив поїзд, повний людей. Автоматичні двері, засичавши, відчинилися, і на платформу вихлюпнувся надлишок пасажирів. Солдати підштовхували нас