Читати книгу - "Мертвим не болить"

ламав собі голову, як відомстити поліції та й цьому Микицьонкові. Сотні варіантів помсти перекрутив він у своїй голові, але всі були небездоганними: або надто дрібними, або смішними, або й небезпечними чи зовсім не під силу. Але все одно він думав, прикидав, приміряв, наглядав. Мабуть, у грудні він уже знав певно, що зробить. Належало лише вибрати для цього зручний час. Цей Микицьонок з машиною в будні й свята пропадав у поліції, вночі машина стояла на дворі в лікарні, там була варта, туди підступитися було неможливо. На дорозі він так само нічого зробити не міг: у кузові машини завжди сиділи поліцаї з рушницями. Очевидно, в поліції була дисципліна, — звичайно, німці вміли наводити порядок, та все ж Буров кілька разів завважив, що Микицьонок іноді на короткий час заїжджав додому, заглядав до батьків, машина тоді стояла чи біля воріт на вулиці, чи він заганяв її у двір. За воротами, відомо ж, її не дістати, там на ланцюзі злющий собака. А ось біля воріт...

Але треба, щоб було темно, щоб його ніхто не помітив ні через вікно, ні з вулиці. І він щодня стежив уранці, як поліцаї виїжджають кудись на район, а ввечері — як вертаються.

У дворі за хлівцем він приладнав до стіни драбину, щоб швиденько вилізати по ній на стріху, зазирати через садки на сусідню вулицю, де видно було ріг Микицьонкової хати. Він давно вже підготував добрий квач на дроті, щоб дістати з бака бензину, приховав під стріхою півкоробки сірників. Одного разу він мало не підскочив з радості, коли на смерканні побачив машину біля Микицьонкової хати. Але, мабуть, пізно все ж побачив — поки він оббіг клуню і переліз через сусідів паркан, там уже з'явилися люди — два поліцаї прикурювали біля воріт, а Микицьонок, трохи покопавшись під капотом, опустив його, і вони швидко кудись поїхали. Він не встиг. Другого разу в кузові хтось сидів, мабуть, чекав на водія, який ненадовго забіг до хати. Зате третього разу він побачив свою бідолаху в найзручніший час. Тоді вже вечоріло, він їв бульбу за столом, сидячи в хаті, і поглядав у вікно, де між будинками на сусідній вулиці промайнуло світло від фар, — він зрозумів, що це Микицьонок. Залишивши на столі недоїдену бульбу, рвонув з хати, підхопив квач у сінях, витяг з підстрішка сірники, через засніжений і залитий помиями смітник вибіг на город, пробіг задвірками сусідньої садиби і з-під паркана глянув на вулицю. Машина стояла посеред дороги, якраз навпроти Микицьонкової хати, у двох вікнах якої ледве блимало світло гаснички. І Буров наважився. Він не так зрозумів, як відчув інстинктом: зручнішого випадку не буде. Це найзручніший.

Буров перескочив через паркан і кинувся до машини. Бензиновий бак був якраз із цього боку, тому через вікно з хати Його ніхто побачити не міг. Засніжена вулиця вся потонула в напівтемряві, хоч людину все одно було б видно здалека, але ніхто ніде не йшов і не їхав. Буров з усієї сили крутонув з горловини щільно закриту кришку (знав, вона завжди закручувалася туго) і засунув туди свій обкручений клоччям віхоть. Шкода, бензину було мало — десь половина бака, він відчув це, бовтнувши віхтем, і, витягнувши його до половини, черконув сірником. Певно, він усе ж хвилювався: перший сірник погас, погас і другий, тоді він узяв з пачки їх кілька і запалив. Коли сірники добре спалахнули, тицьнув ними у квач, той яскраво пихнув у самий низ кузова, вогнем ударив в обличчя (обпаливши брови), Буров усе кинув і скочив через пліт. Не озираючись, на подвір'ї відчув, як ззаду вогненно завихрилося, зашкварчало, спалахом освітило все довкола, побачив перед собою на снігу свою довгу тінь біля хліва і забіг за ріг. Далі, не оглядаючись, прибіг на власний двір і став біля дровітні — за садками і стріхами будинків шугало димне полум'я і чулися крики, — то були музика і видовище, веселіших за які він не пам'ятав у житті.

Машина згоріла дощенту, ремонтувати там уже нічого було, поліція її навіть не стягнула з вулиці, і її обгорілий скелет стояв там до середини літа, потім десь пропав. Але того Буров уже не бачив: тієї ж ночі — коли по нього прийшли поліцаї, він передбачливо сидів у хліві — городами подався з містечка у Сілецьку пущу. Там почався для нього новий життєвий етап, який лише б не скінчився разом із життям у цьому пристанційному лісі...

Буров лежав під стрімкою, голою знизу сосною, і Войцик якоюсь шматиною спробував перев'язати його. Рана була, мабуть, небезпечна — чи не розривною в лівий бік, крові напливло багато, Войцик у сутінках довго порпався під його сорочками, і Буров, хрипло стогнучи, лаявся:

— Я ж тебе послав пильнувати... А ти...

— А я й пильнував. Що ж я, винуватий, що вони з іншого боку? — щиро дивувався Войцик.

— Іншого...

Стоячи на колінах, Войцик нарешті обкрутив скривавлений живіт Бурова. По-справжньому перев'язати його не було як та й чим, і Войцик думав, що користі з такої перев'язки мало. Треба було б ще якоїсь шматини, але де ж її візьмеш у цьому безлюдному осінньому лісі? Він вовкувато глянув на мокрого від поту Сущеню, який понуро сидів поруч, і від нього, видно було в світанковому присмерку, ішла пара. Сущеня сох, віддихувався, спершись рукою на мох, і невесело поглядав на двох партизанів. Вони до нього не зверталися, ні про що не питали, ніби навіть злилися на нього, але не стріляли і навіть не гнали його. Йому ж іти звідси не було куди, і він сидів так, стомлено дихав, чекав. Правда, відчував, що, мабуть, ще буде потрібний; кволий Войцик навряд чи сам справиться з важким, зовсім уже знесиленим Буровим. Потрібна буде допомога. Певно, це саме відчув і Войцик, який, перев'язавши Бурова, все думав, що з ним робити, куди нести? І як нести?

— Ох, і наробив ти... Ох, і наробив! — стогнав тим часом поранений.

— Це ти наробив, — неохоче виправдовувався Войцик. — На чорта було лізти в ліс?

— Що ти розумієш, Войцик, — простогнав Буров і, ніби щось пригадавши, запитав: — Де Сущеня?

— Та ось сидить, — кивнув головою Войцик.

— Не чіпай Сущені, — виразно вимовив Буров і стих. Войцик затамував подих, ніби чекаючи почути від нього ще щось, але, не дочекавшися, знизав плечима під