Читати книгу - "Сяйво"

(«Але ж я його навіть пальцем не торкався! Чорти забирай, не робив я цього!»)

— Джеку? — голос був боязкий, нерішучий.

Він злякано здригнувся і, крутнувшись назад на стільці, ледь не впав з нього. Прямо у дверцятах «кажанячі крила» стояла Венді, Денні зіщулився в неї на руках, немов якась воскова лялька з кімнати жахів. Джек гостро відчув, що за живописну картину разом складає їхня трійця: ось-ось відкриється завіса до Другого акту якоїсь старосвітської п’єси про користь тверезості, та ще й з такими бідними декораціями, що бутафор забув заповнити полиці в Гнізді Гріха.

— Я й пальцем його не торкався, — нерозбірливо сказав Джек. — Жодного разу, відтоді як зламав йому руку. Навіть не шльопнув його по дупці.

— Джеку, зараз це не має значення. Значення має те…

— Це має значення! — закричав він. Він гахнув кулаком по шинквасуі з такою силою, що аж підскочила порожня вазочка для арахісу. — Має значення, чорти забирай, воно має значення!

— Джеку, нам треба вивезти його з гір. Він…

Денні завовтузився в неї на руках. Той погаслий, порожній вираз на його обличчі почав тріскатися, наче товста матова крига, під шаром котрої відбувається якесь збурення. Губи в нього кривилися, немов від якогось ненормального смаку. Очі розширилися. Руки здійнялися вгору, начебто аби їх прикрити, але потім упали назад.

Зненацька він задерев’янів у неї на руках. Спина його вигнулася, немов лук, аж Венді поточилася. І раптом він заверещав, божевільні звуки виривалися з його напруженого горла скаженими громовими стрілами, лункими блискавками. Цей вереск, здавалося, заповнює собою весь нижній поверх і вертається назад до них зграями банши[170]. Неначе разом верещала ціла сотня Денні.

— Джеку! — закричала нажахана Венді. — О Боже, Джеку, що з ним коїться?

Він зіскочив зі стільця, із занімілим нижче пояса тілом, ніколи в житті йому ще не було так страшно. Що за діру проколупав його син, куди він зазирнув? До якого темного кубла? І що ж там таке ховалося, що його вжалило?

— Денні! — заволав він. — Денні!

Денні його побачив. Він розірвав материнські обійми з такою раптовою, лютою силою, що Венді не мала жодного шансу його втримати. Вона поточилася назад, на одну з кабінок, і мало до неї не впала.

— Тату! — закричав він, кинувшись бігом до Джека, очі мав величезні і сповнені жахом. — Ой, татку, татуню, то була вона! Вона! Вона! Ой, таааааточкууу…

Тупою стрілою він встряг Джеку в руки, змусивши того похитнутися. Денні нестямно вчепився в батька, спершу, немов збираючись дубасити того кулаками, наче боєць, а потім вчепився за ремінь, заридав йому в сорочку. Джек животом відчував гаряче, рвучке лице сина.

«Тату, то була вона».

Джек повільно підняв очі на Венді. Вони в нього були, немов маленькі срібні монетки.

— Венді? — ніжним, майже муркотливим голосом. — Венді, що ти йому зробила?

Остовпіла Венді дивилася на нього з недовірою, з мертвотно-блідим лицем. Вона похитала головою.

— Ох, Джеку, ти ж мусиш розуміти…

Надворі знову розпочався сніг.

Розділ двадцять дев’ятий

Кухонна балачка

Джек поніс Денні на кухню. Хлопчик усе ще рюмсав, відмовляючись відірвати обличчя від батькових грудей. У кухні він віддав Денні знову Венді, яка, схоже, так і залишалася ошелешеною, недовірливою.

— Джеку, я не розумію, про що він каже. Прошу, ти мусиш у це повірити.

— Я вірю, — відповів Джек, хоча подумки собі зазначив, що отримує певну насолоду від того, з якою запаморочливою, неочікуваною швидкістю той чобіт перескочив і почав муляти іншу ногу. Але й гнів на Венді був лише минущим посмиком у кишках. У душі він знав, що Венді радше виллє на себе каністру бензину й шваркне сірником, аніж завдасть якоїсь шкоди Денні.

Великий чайник грівся на задній конфорці, пихкав парою на малому вогні. Джек вкинув пакетик чаю до своєї чималої керамічної чашки і налив у неї до половини окропу.

— У тебе є тут кухарський херес[171]?

— Що?.. Ах, так. Дві, а може, й три пляшки.

— У якій шафі?

Вона показала, Джек дістав одну з пляшок. Наливши в чашку щедру порцію кухарського вина, він поставив пляшку назад до шафи і заповнив ще чверть чашки молоком. Потім поклав туди три чайних ложки цукру і розмішав. Він підніс чашку Денні, чиї ридання вже стишилися до мокрих схлипів і гикавки. Але хлопчик весь тремтів, і очі в нього залишалися величезними, переляканими.

— Тобі варто випити оцього, доку, — сказав Джек. — Байдуже, що на смак воно мусить бути жахливим, натомість тобі від нього покращає. Зможеш випити заради свого тата?

Денні кивнув, що зможе, і взяв чашку. Відпивши трохи, він скривився і запитально поглянув на Джека. Джек кивнув, і Денні знову відпив. Венді відчула в себе в грудині знайоме ворушіння ревнощів, розуміючи, що за неї син такого пити б не став.

По п’ятах першу наздогнала інша, незручна і навіть лячна думка: а чи не хочеться їй просто звинувачувати Джека? Невже вона така ревнива? Подібним чином думала б її матір, що було насправді жахливим. Вона згадала, як якось у неділю тато повів її до парку і вона там упала з другого ярусу дитячих «джунглів», розбивши собі обидва коліна. Коли батько привів її додому, матір на нього розкричалася:

«Що ти наробив? Чому ти не дивився за нею? Що з тебе за батько такий?»

(Вона цькувала його і тим загнала в могилу; на той час, коли він з нею розлучився, було вже запізно).

Вона не подарувала Джеку навіть кредиту віри. Ані найменшого. Венді відчула, як палає в неї обличчя, проте зрозуміла з якоюсь остаточною безпорадністю, що, якби все це розігралося знову, вона б думала і діяла так само. На добре чи на зле, а в ній завжди жила частинка її матері.

— Джеку… — почала було вона, сама не певна, збирається вона вибачатися чи виправдовуватися. Що те, що інше, як вона розуміла, було б марним.

— Не зараз, — промовив він.

Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоби випити половину вмісту тієї великої чашки, і на