Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Маючи в своїй столицї митрополита, київський старійшина міг впливати на церковні справи не тільки своїх волостей, а й чужих, нпр. в ставленню епископів, про що будемо ще говорити.

Чи мав він які спеціальні матеріальні користи з свого становища, не знати. На се маємо тільки оден натяк в згаданім вище епізодї: коли треба було винагородити Ізяслава за утрату переяславського стола, київський Ярополк післав його до Новгорода, і там дали йому де що з печерської данини, і „оть Смолинська даръ” 29). Никонівська компіляція се коментує так ”да дадять дань на Кієвъ по старинЂ” 30), але й не приймаючи сеї — недуже певної парафрази, очевидне тут право київського князя визначати контрібуції иньшим князям, хоч би в виїмкових обставинах і при особливих впливах на певних князїв.

Спеціального титула сей старійшина не мав. Титул великого князя прибрав технїчне значіннє лише в Суздальській землї, на Українї-ж сей титул аж до кінця державного житя уживаєть ся тільки зрідка, як почестна назва, в третїй особі, з початку тільки про померших князїв, від 2-ої пол. XII в. — і про живих, але вона майже нїколи не стрічаєть ся в словах, звернених до самого князя в другій особі 31). Подібно уживав ся зрідка, як почестна назва, титул „цар” (стягнена форма від цесар — імператор) 32). В Галицько-волинській лїтописи обидва титули прикладають ся й до місцевих галицько-волинських князїв, але теж в значінню лише почестних назв, не урядових титулів.

Ті самі відносини, які істнували між старійшиною „всеї Руської землї” — київським князем, і князями иньших земель, повторяли ся в відносинах князїв кождої осібної землї або династиї, де істнували родові порядки. Князь, що сидїв на „большом княженіи” 33), займав супроти меньших князїв своєї землї подібне становище старійшини, як київський князь у відносинах до нього самого. Він міг ставляти подібні претензії впливу і власти супроти ”молодших” князїв своєї землї, розумієть ся — в тих же обставинах і з тими-ж умовами що й київський, себто коли мав авторитет і сили, аби зайняти дїйсно впливове становище супроти них. В великоруських землях, де ся еволюція земель мала час піти далї нїж на Українї, сей процес дав знати себе на зверх тим, що тут князї поодиноких „більших князївств” приймають титул великого князя, так що в XIV-V в. поруч старійшого великого князя — Володимирського, бачимо великого князя тверського, рязанського. На Українї подібні відносини старшинства і залежности молодших князїв від старших могли істнувати в землї Чернигівській та ще в Турово-пинській, але матеріали про князївські відносини сих земель такі убогі, що ми не можемо ілюстровати сього апріорного виводу фактами, окрім звістного чернигівського слова „О князьяхъ”, що оповідаючи про чернигівського князя Давида Сьвятославича, князя „більшого княжения”, каже, що „братья єго”, себто иньші князї Чернигівщини, ”слушахугь єго яко отца и покоряхут ся єму яко господину” 34).

В браку авторитету старійшини, або в справах занадто важних і загальних, аби їх можна було рішити простим роспорядженнєм старійшини, помагано княжими з'їздами і умовами. Особливо на переломі XI і XII в., на протягу яких пятнацяти лїт княжі з'їзди мали особливо важне значіннє, збераючи головнїйших тодїшнїх володарів в системі земель давньої Руської держави й порядкуючи спільною радою їх не раз дуже важні справи княжих відносин, подїлу земель і спільної боротьби з Половцями 35). Вони одначе не виробили ся в якусь постійну інституцію з виробленими формами й компетенціями — князї далеко не правильно брали в них участь і не все піддавали ся їх рішенням, а й самі участники з'їздів не все були солїдарні в їх екзекутиві (клясичний приклад — ухвала з'їзду в Ветичах на відібраннє волости у Василька, котрої Василько не послухав, а Мономах, хоч брав участь в рішенню, не згодив іти в похід на Василька, й рішеннє лишило ся несповненим). Потім сї з'їзди тратять своє значіннє; вплинула на се перерва за часів великих впливів старійшини: Мономаха і Мстислава, потім розмноженнє рода й роздробленнє земель. Ми вправдї стрічаємо часом ґрандіозні з'їзди князїв, де безперечно порядкували ся й ріжні справи, але вони все таки не мали такого унїверсального значіння. Поруч них бачимо з'їзди фамілїйні — близших свояків, або князїв з певної землї, що порядкували справи своєї родини чи землї. Так нпр. Сьвятослав скликає „братию свою”, чернигівських князїв, „и поча с ними думати”, плянуючи боротьбу з рязанськими князями в інтересах чернигівських волостей; так Рюрик з Давидом, як „старші в Руській землї”, з'їздять ся порядкувати справи родинні й державні — „о Руской землЂ и о братьи своєй — о ВолодимерЂ племени” 36). Одначе такіж справи полагоджують ся й через дипльоматичні зносини, і самі з'їзди, так само як нинїшнї дипльоматичні конґреси, тільки заступали особистими переговорами переговори через відпоручників.

Супроти сказаного вище система земель давної Руської держави від половини XI в. представляєть ся як ґрупа автономних, незалежних земель-князївств, звязаних одностию династиї (до певної міри також й одностию дружини) й традицією давнїйшої приналежности до одної, Руської держави (що полишила незатерті слїди в правнім устрою й культурі земель), під сенїоратом, більше або меньше реальним, київського князя, котрого сенїорат в теорії мав відповідати родовому старійшинству династиї. З розростом династиї й роздробленнєм земель (в XII в.) ся ґрупа князївств-земель перетворяєть ся в систему ґруп незалежних князївств, з яких складаєть ся кожда земля, під сенїоратом свого старійшини, що знов признає над собою старійшинство київського князя.

Ся автономність князївств при сьвідомости певного спільного звязку дає певну анальоґію з федерацією, й се давало повід говорити про федеративний устрій, або бодай — федеративний принціп в системі земель давньої Руської держави 37). В дїйсности — більше моральний характер звязків сеї системи, брак орґанів федеративного устрою і якоїсь участи членів сеї системи в спільній управі не позволяють говорити про федеративний устрій, а тільки певні елєменти, з котрих міг би виробити ся федеративний устрій, одначе не виробив ся — як і взагалї вся полїтична система давньої Руси не виробила певних скристалїзованих форм, не вийшовши з стану формовання і боротьби ріжнородних чинників полїтичних відносин.

Примітки

1) В т. І гл. 4 (в першім вид. гл. 3).

2) Т. І с. 377 і далї.

3) Борис Кольоманович нпр. не може йти в