Читати книгу - "Твори. Том 1"

І часто вечорами, дивлячись, як проходять поїзди, він думав про те, як до цього взятись.

V

 Минуло два місяці; наближався вересень, а швидка кар’єра, про яку мріяв Дюруа, на його думку, щось надто барилася. Найбільше мучила Дюруа жалюгідність його становища, але він не бачив шляхів, якими можна було б вибитись на вершини житейського добробуту.

Він почував себе замкнутим, замурованим у своєму скромному фахові репортера. Його цінували, але поводились із ним згорда. Навіть Форестьє, якому він робив силу-силенну послуг, не запрошував його більше на обід, ставився до нього як до підлеглого, хоч і називав його по-приятельському на «ти».

Щоправда, вряди-годи Дюруа мав нагоду вмістити яку-небудь статейку; набувши на роботі над хронікою тієї легкості пера і такту, яких йому бракувало, коли він писав свій другий нарис про Алжір, він уже не боявся, що його злободенних заміток можуть не прийняти. Але від цього до фейлетонів на вільну тему або самостійних політичних дописів була така ж відстань, як від візника до пана, що сам правує кіньми на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало Дюруа те, що двері світського товариства були для нього зачинені, що його ніде не вважали за рівного, що в нього не було близьких знайомств із жінками, хоч деякі відомі актриси приймали його часом, з корисливою метою, запросто.

Зрештою, Дюруа знав із досвіду, що всі вони — від світських дам до останньої актриси — почувають до нього особливий потяг, раптову приязнь; і він з нетерпінням стриноженого скакуна рвався назустріч тій, від якої могло залежати його майбутнє.

Не раз уже збирався він відвідати пані Форестьє, але згадка про останню принизливу зустріч спиняла його; опріч того, він чекав, щоб його запросив сам Форестьє. Тоді він згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось у вільний час, після полудня.

— Я завжди дома до третьої,— сказала вона того дня, коли вони познайомились.

Він подзвонив біля дверей о пів на третю.

Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому поверсі.

На дзвоник вийшла молоденька розпатлана покоївка і сказала:

— Так, пані вдома, але не знаю, чи вона встала.

І розчинила навстіж замкнені двері до вітальні.

Дюруа ввійшов. Кімната була величенька, бідно умебльована і якась занехаяна. Вицвілі старі крісла стояли попід стінами, як розставила їх служниця, ні в чому не почувалось дбайливої й ніжної руки господині, що любить затишок. Чотири жалюгідні картини, що зображали човен на річці, корабель на морі, вітряк у долині і дроворуба в лісі, криво висіли посеред чотирьох стін на нерівних мотузках. Видно було, що вони давно вже так висять перед недбайливим оком байдужої господині.

Дюруа сів і став ждати. Ждав він довго. Потім двері розчинились, і вбігла пані де Марель, в японському кімоно з рожевого шовку, вишитому золотими краєвидами, блакитними квітками й білими пташками. Вона скрикнула:

— Уявіть собі, я була ще в ліжку! Як це мило з вашого боку, що ви зайшли! Я була певна, що ви мене забули.

Вона радісним жестом простягла йому обидві руки, і Дюруа, заспокоєний скромним виглядом помешкання, взяв їх і поцілував одну; він бачив, як це зробив колись Норбер де Варен.

Пані де Марель запросила його сісти; потім, оглядаючи його з голови до ніг, сказала:

— Як ви змінились! У вас куди кращий вигляд. Паризьке життя пішло вам на користь. Ну, розповідайте новини.

І вони почали розмовляти, немов давні знайомі, почуваючи, як між ними раптово зароджується симпатія, почуваючи той струмінь довіри, інтимності й приязні, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі та походження.

Зненацька молода жінка, перериваючи розмову, здивовано мовила:

— Дивно, що мені так легко з вами. Мені здається, ніби я знаю вас уже років із десять. Ми, напевно, будемо друзями. Хочете?

Він відповів:

— Звичайно, — а посмішка його сказала ще більше.

Вона здавалась йому дуже звабливою в цьому блискучому й м’якому кімоно, не такою витонченою, як її подруга в білому пеньюарі, не такою ніжною, менш делікатною, зате принаднішою й пікантною.

Коли він бачив біля себе пані Форестьє з застиглою ласкавою усмішкою, що вабила й спиняла водночас, що немов казала: «Ви мені подобаєтесь» і разом: «Стережіться», — причому справжнього значення цієї усмішки годі було зрозуміти, — йому хотілось упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо її корсажа і повільно вдихати тепле, ароматне повітря, що здіймалося з-під нього від грудей. А біля пані де Марель він почував грубіше, певніше бажання, від якого тремтіли його руки, коли під легким шовком вимальовувалось її тіло.

Вона розмовляла не замовкаючи, пересипаючи фрази легкими невимушеними дотепами, до яких вона звикла; так робітник, що оволодів потрібним рухом у, здавалося б, важкій роботі, дивує інших своєю спритністю. Дюруа слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати все це. Можна було б написати чудову хроніку паризького життя, навівши її на розмову про злободенні події».

Та ось тихенько, зовсім тихенько постукали в двері, якими ввійшла пані де Марель, і вона крикнула:

— Заходь, люба!

З’явилась дівчинка, підійшла прямо до Дюруа й подала йому руку. Мати здивовано прошепотіла:

— Та це ж справжня перемога! Я не впізнаю її.

Дюруа, поцілувавши дитину, посадив її поруч себе почав серйозно, але ласкаво розпитувати, що вона робила, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким, немов флейта, голосом, з поважністю дорослої особи.

Годинник вибив третю. Дюруа підвівся.

— Приходьте частіше, — запрошувала пані де Марель, — ми будемо балакати, як сьогодні, я завжди вам рада. А чому вас не видно у Форестьє?

— О, просто так! — відповів він. — У мене було багато роботи. Сподіваюсь, що зустрінемося в них цими днями.

І він вийшов із сповненим невиразної надії серцем.

Він не сказав Форестьє про ці відвідини.

Але наступними днями його не полишав спогад, більше, ніж спогад — якесь відчуття нереальної й невідступної присутності цієї жінки. Йому здавалося, що він забрав з собою часточку її самої — обрис її тіла стояв у нього перед очима, і чари її душі полонили його серце. Її образ не давав йому спокою, як це буває часом після проведених з ким-небудь чудових годин, коли наче підпадаєш під дивну владу — інтимну, невиразну, неспокійну й чарівну своєю таємничістю.

Через кілька днів він удруге відвідав пані де Марель.

Покоївка провела його до вітальні, і відразу ж з’явилась Лоріна.

Вона простягла йому вже не руку, а підставила лобик і