Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Мама просила вас почекати. Вона вийде через чверть години, вона ще не одягнена. Я побуду з вами.

Дюруа, якого тішила церемонність дівчинки, відповів:

— Чудово, панно, мені буде дуже приємно провести з вами чверть години; але попереджаю вас — я зовсім не серйозний і граюсь цілий день: отже, пограймо в кота й мишку.

Дівчинка була вражена; потім вона всміхнулася, немов справжня жінка, від цієї вигадки, що трохи шокувала й дивувала її,— і прошепотіла:

— Не можна гратися в кімнатах.

Дюруа сказав:

— Мені це байдуже; я граюся скрізь. Ну, ловіть мене!

І він почав бігати навколо стола, заохочуючи дівчинку доганяти його; а вона ходила за ним, усе ще посміхаючись, з ввічливою поблажливістю, простягала часом руку, щоб доторкнутися до нього, проте бігати не наважувалась.

Він спинявся, пригинався, а коли вона наближалась дрібним і непевним кроком, підплигував, як бісеня з шабатурки, і вистрибом кидався в другий куток вітальні. Це тішило Лоріну, вона нарешті засміялася, розпалившись, побігла слідком, радісно й боязко скрикуючи, коли їй здавалось, що наздожене його. Дюруа пересував стільці, ставив їх так, щоб не дати їй підступитися, примушував її хвильку крутитись біля одного, потім хапав інший.

Тепер Лоріна вже гасала по кімнаті, захоплена грою, і, розпашівшись, по-дитячому щиро й палко тішилась чи обурювалась з кожної витівки, кожного викруту гостя.

А коли вона вже думала, що зараз спіймає його, Дюруа схопив її на руки, підкинув до стелі й крикнув:

— Мишка!

Дівчинка в радісній нестямі дригала ногами, щоб вирватись, і весело сміялася.

Пані де Марель увійшла й остовпіла:

— Ти ба! Лоріна… Лоріна грається!.. Ви справжній чарівник…

Дюруа поставив дівчатко на підлогу, поцілував руку матері, і вони сіли, посадовивши Лоріну посередині. Вони завели розмову; однак дівчинка звичайно така мовчазна, була дуже збуджена і говорила безупинно: довелось вирядити її до дитячої кімнати.

Вона послухалась мовчки, пані де Марель стишила голос:

— Ви знаєте, у мене є чудовий план, і я подумала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестье і час від часу в свою чергу запрошую їх до ресторану. Я не люблю приймати в себе, я не створена для цього і, зрештою, зовсім не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому іншому. Я люблю богемне життя. Отже, я запрошую їх інколи до ресторану, але це не дуже весело, коли ми тільки втрьох, а мої знайомі їм не компанія. Кажу це, щоб пояснити вам причину цих трохи незвичайних запросин. Адже ви догадуєтесь, що я прошу вас пообідати з нами цієї суботи, в кафе Ріш, о пів на восьму. Ви знаєте, де це?

Дюруа з радістю погодився. Пані де Марель казала далі:

— Нас буде тільки четверо, якраз дві пари. Для нас, жінок, що не звикли до цього, такі маленькі розваги дуже приємні.

На ній була темно-коричнева сукня, що визивно й кокетливо облягала її стан, стегна, груди, плечі і Дюруа відчув якесь невиразне й незбагненне зачудування, майже ніяковість; він дивувався з дисгармонії між цією старанною й вишуканою елегантністю та видимою занедбаністю помешкання, де вона жила.

Все, що оповивало її тіло, все, що інтимно й безпосередньо торкалось її плоті, було ніжне й тонке, але те, що було навколо неї, анітрішечки її не турбувало.

Він покинув пані де Марель, зберігаючи, як і тим разом, враження її незримої присутності, продовженої в галюцинації його почуттів. І він чекав суботи з дедалі більшим нетерпінням.

Узявши знову під заклад чорний фрак, — кошти ще не дозволяли йому купити вечірній костюм, — Дюруа з’явився в ресторан першим, за кілька хвилин до призначеного часу.

Його провели на третій поверх, до невеличкого, оббитого червоним, кабінету, єдине вікно якого було обернене на бульвар.

На квадратному столі з чотирма приборами лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась лакованою; склянки, срібло, грілки — все це виблискувало, мерехтіло під вогнем дванадцяти свічок у двох високих канделябрах.

За вікном видніла велика ясно-зелена пляма — це було листя якогось дерева, осяяного яскравим світлом з окремих кабінетів.

Дюруа сів на низенький диван, червоний, як і шпалери на стінах; старі пружини ввігнулись під ним так глибоко, що він ніби провалився в яму.

Невиразний гомін сповнював весь цей просторий будинок, — той гомін великих ресторанів, у якому зливаються брязкіт посуду та дзвін срібла, швидкі кроки кельнерів, притлумлені килимами в коридорах, гуркіт одчинюваних на мить дверей, з-за яких вихоплюються звуки всіх цих тісних кімнат, де люди сидять і обідають.

Форестьє ввійшов і потиснув йому руку з тією щирою приязню, якої він ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».

— Наші дами прийдуть разом, — сказав він. — Дуже приємна річ — такі обіди!

Потім він оглянув стіл, погасив один із газових ріжків, що ледве блимав, зачинив одну половинку вікна, щоб не було протягу і, вибравши собі затишне місце, мовив:

— Мені треба дуже берегтись; цілий місяць було краще, а тепер знову погіршало. Я, мабуть, застудився у вівторок, коли виходив з театру.

Двері одчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли обидві дами — під вуалями, тихі, скромні, з тим чарівно-таємничим виглядом, що властивий їм у таких місцях, де кожне сусідство й кожна зустріч трохи страхають.

Коли Дюруа привітався з пані Форестьє, вона почала докоряти йому, що він у них не буває, і, всміхнувшися до своєї приятельки, додала:

— Так, так, ви віддаєте перевагу пані де Марель, для неї у вас вистачає часу!

Потім усі посідали; а коли метрдотель простяг Форестьє карту вин, пані де Марель вигукнула:

— Несіть цим панам, що вони схочуть, а нам — тільки замороженого шампанського, звичайно, найкращого, солодкого шампанського, і більше нічого.

А коли метрдотель вийшов, вона заявила, збуджено сміючись:

— Хочу сьогодні напитись; ми влаштуємо тут бенкет, справжнісінький бенкет.

Форестьє, який, здавалось, не чув Гі, спитав:

— Ви нічого не матимете, якщо я зачиню вікно? У мене вже кілька днів болить у грудях.

— О, будь ласка!

Він зачинив другу половинку вікна і сів, заспокоївшись, з повеселілим обличчям.

Його дружина мовчала, мовби замислившись; вона втупила очі в стіл і дивилась на келихи з тією загадковою посмішкою, яка, начебто завжди щось обіцяла і ніколи не додержувала обіцянки.

Подали остендські устриці — крихітні й жирні, що нагадували маленькі вушка, сховані в черепашках; вони танули в роті, ніби солоні цукерки.

Потім, після супу, подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і почалася розмова.

Говорили спочатку про скандальну пригоду, що наробила галасу — про історію зі світською жінкою, яку