Читати книгу - "Діти"

Даник надувся. Я йому тоді кажу: «А пам’ятаєш, як ти каменем влучив у скло Бецу?» — «А ти тоді чого в кущах ховався?" — шпигнув мене Даник. «Не в кущах, а в під’їзді…»

Подивились ми один на одного і як розрегочемось… Аж мама прибігли.

Я вже третій рік працюю в гастрономі, звикла, та й додому близько. Перебіжиш дорогу — і вже в хаті. То я на обід не залишаюся в магазині, як інші, а йду поїсти чогось гарячого. Мене сама завідувачка Марія Федорівна жене: «Йди, мала, поїж борщу, бо ще гастрит заробиш на сухому пайку!» Знаю, чого вона мене жене. Не довіряє. Я й сама знаю, що таке зайві очі. Боїться, щоб не видала її. Думає, як молода, то дурна. За ті три роки стільки всього довідалася, що не доведи боже!

Та й знала, на що йду. Після школи не пхалася до інститутів, як інші. Мама в мене кравчиня, тато — шофер. Люди нас добре знають — не раз із біди виручали. Мама зразу сказала: «Йди в торгівлю.

Будеш, як сир в маслі, купатись». Тільки я не знала куди йти — у промтоварний чи в продуктовий. Всюди нібито добре… Пішла в гастроном ученицею. Боже, як було спочатку тяжко! Ніг не чула… Черга як назбирається, аж в очах темно. І все зваж, порахуй. Я математику в школі знала кепсько. То й кричали на мене всі, а найбільше Марія Федорівна. Як я перший рік промучилася! Хотіла кидати, але мама пішла до завідувачки. Поговорила з нею, а та на другий день каже до мене: «Ти чого, мала, не признаєшся, що твоя мама кравчиня?» Якби я знала! Всі діри мною затикали, нікому не могла вгодити. Один день стояла на бакалії, на другий посилають в молочний. Потім ще до риби запруть. Просмердишся тією тюлькою, що по одинадцять копійок сто грамів, аж світ немилий.

А покупці! Як мужчина, то ще нічого. Він не на вагу дивиться, а на тебе. Я ж хоч і ганяла, як той пес, але поправилась на три кілограми. З мужчинами треба культурно обходитися. Не раз прийде якесь п’яне дрантя і набивається в кавалери. Люди сміються, а я так би й уткнула в нього ножа, котрим ковбасу ріжу. Спочатку тікала в підсобку, а потім звикла. Тільки що, кажу: «Зараз міліцію викличу!» Були й такі, що обіцяли пильнувати, як йтиму з роботи. То по мене тато приходив, коли кінчалася зміна.

Найгірше з бабами. Дивиться на тебе, ніби ти їй рубля винна. Не так порахуєш, змішають з болотом. Стоїш, не можеш слова вставити. Я хоч і вважалася в школі язикатою, а тут деколи розгублювалась.

Прийду додому і плачу, що краще йти на завод, де в три зміни працюють, ніж таке терпіти. Поплачу й перестану. Смішно самій стає. Куди я дінуся? І чисто, і тепло, й знайомих повно: «Ганю, тобі курточки на блискавці не треба? Гарні імпортні туфлі привезли, можу тобі залишити…» Ну, як їм не віддячиш?! Я вже сусідам почала відмовляти, бо лише третій рік у магазині. Великого блату не маю. Не довіряє мені завідувачка. Хочеться деколи сказати їй: «Та я своя, Маріє Федорівно, своя! Мені всього треба, бо я молода. А ви бездітна, вам нема кого одягати…» Та хіба я скажу… Гребе кожен, як вміє. Нічого, в мене совість спокійна. Сплю вночі. Обехеесом не дуже мене налякаєш. Гріхів маю не більше, як інші, а може, й менше.

Який у дівчини може бути клопіт? Чоловіка собі знайти. Того зілля для мене поки що вистачає. Весь час на людях. Я ще не кваплюся. Мені важко вгодити. Скільки я вже тих хлопців мала! Але щоб з кимось серйозно, то ще не бувало.

Ой, той уже Даник! Не Даник, а комік! Приходив учора до мене на роботу. Каже: «Зайду, думаю, до тебе. По дорозі. Всюди треба мати приятеля!» Жартує, звісно. Поговорили про те, про се. Питається Даник: «Ну, то коли, мала, заміж виходиш?» — «В суботу!» — «А мене покличеш?» — «А хто ти такий, щоб я тебе кликала?» — «Як хто? Я хліб вожу, а ти його продаєш». — «Та добре, приходь вже…» — «Прийду в суботу. Чекай».

Мені аж страшно стало. Ще справді прийде. Даник такий! Неспроста п’ятнадцять діб у міліції просидів. Ну, я питаю: «А ти коли одружишся?» — «В суботу! Не червоній, мала, не в ту, що ти…» Я йому й кажу: «Не заважай мені працювати!» — «Прочитай, що там у тебе на плакаті написано! — і тиць пальцем у стіну: «Покупці і продавці, будьте взаємно ввічливі!» — «А ти хіба покупець?» — «Аякже! Скільки коштує ота коробка з цукерками?» — «Три п’ятдесят». — «Давай сюди!»

Взяв Даник коробку, заплатив чотири карбованці й заявляє таке:

«Здачі не треба!»

Наздогнала я вже його надворі. Зло мене взяло. Що я, жебрачка? Треба мені тих п’ятдесят копійок.

Данику ніби хто