Читати книгу - "Материками й океанами"

Хутко на очах у Оджілві і натовпу ґаволовів, циліндр почав повільно розгвинчуватися. В той час, коли мільйони англійців читали у вечірніх газетах повідомлення про незвичайну подію в Уокінзі, кришка, відгвинтившись, упала на пісок, і на край циліндра виповз марсіанин.

Що сталося потім, ви знаєте самі — якщо, звичайно, читали фантастичний роман англійського письменника Герберта Уеллса «Боротьба світів»…

Але червонувата планета, що спокійно мерехтить у темному небі, хвилює не тільки авторів фантастичних романів. Уже не один вік до неї ночами спрямовані уважні погляди астрономів усіх країн світу.

Однак чого саме до Марса?

Адже яскрава Венера, зірка ранкової або вечірньої зорі, — не тільки наша найближча сусідка, але й двійник Землі за розмірами. Здавалось, належало б віддати перевагу саме їй.

Але, на жаль, жодному астрономові навіть у найпотужніший телескоп ще не щастило розглянути поверхню Венерн. Наша сусідка завжди оповита сліпучо-білою і непроникливою для ока парою, бо вона набагато ближче до сонця, ніж ми, і на її поверхні жаркіш, ніж було на нашій рідній планеті тоді ще, як зароджувалося життя.

А Марс? На ньому, навпаки, нам здалось би занадто холодно: він одержує в два з чвертю рази менше сонячного світла і тепла, ніж Земля. Він невеликий: довелось би скласти шість Марсів, щоб вийшла наша планета.

Звичайно Марс далеко від нас. Але раз на п'ятнадцять або сімнадцять років, у роки «великих протистоянь», його шлях зближується з орбітою нашої планети. Марс і Землю розділяють тоді тільки 56 мільйонів кілометрів. Це, звичайно, теж не так вже близько. Але в астрономів свої уявлення про віддалі.

Намагаючись не згаяти даремно жодної години, вони вивчають червонувату планету, яка наблизилась під час «великого протистояння» і на якій так багато знайомого, «земного».

Так, так, саме земного! На Марсі, як і в нас, чергуються дні і ночі. Змінюються і пори року — тільки марсіанська зима, весна, літо, осінь приблизно вдвоє довші від наших. У Марса, як і в Землі, є атмосфера.

І, нарешті, що особливо важливо, — на Марсі може існувати життя, хай віддалено, але все ж схоже на те, яке ми бачимо щодня, кожну годину навколо себе на рідній своїй планеті. Яке це чудове, прекрасне слово — життя! В кого не потеплішає на серці від однієї тільки думки, що в чорній безодні неба загубився світ, де не все нам чуже і незнайоме…

Мабуть, серед нас уже живе та, поки ще нічим не видатна людина, якій випаде першій побачити із сусідньої планети мерехтіння далекої голубуватої Землі. Але й до того, як ми урочисто вирядимо цю людину в її космічний політ, інші люди вже зробили низку відкриттів, після яких багато таємниць Марса перестали бути таємницями.

Уперта людська думка, випередивши міжпланетний корабель майбутнього, з кожним роком ніби наближує, відтягує до нас загадкову червонувату планету.

Гаврило Адріанович Тихов обережно, намагаючись не стукнути, причинив двері квартири і пішов довгим гучним коридором у середню башту Пулковської обсерваторії. Було тихо і холоднувато. Дерева старовинного парку ледь чутно шелестіли за вікнами.

У башті було темно. Деякий час астроном давав повний відпочинок очам і намагався не думати ні про що незрозуміле: хвилювання заважає спостерігати небо. Потім він підійшов до телескопа, скерував його на Марс, влаштувався зручніше і, рівно дихаючи, почав дивитись у велику трубу.

Він побачив те, що бачив уже багато ночей підряд: кружало планети, названої ім'ям римського бога війни за свій колір пожеж і крові. Оранжево-червоний диск ледь помітно здригався: годинниковий механізм плавно вів трубу телескопа слідом за планетою.

Травневе небо було чисте, повітря — прозоре. Чудово, чудово! Нема чого й чекати кращої ночі, щоб продовжити досліди із світлофільтрами. Ці кольорові стекла, які пропускають, відфільтровують промені тільки одного кольору, справді, ще недостатньо оцінені в астрономії. А вони ж так допомагають спостерігачеві! Світлофільтри різкіше, наочніше відокремлюють одне від одного все, що має різні відтінки, які важко вловити людським оком.

Тихов уставив червоне скло.

У ту ж мить на кружалі планети виразно визначились її материки. Вони займали приблизно п'ять шостих поверхні Марса. Світлофільтр підкреслив, посилив іржаво-червоний колір пустель. Поруч з ними різко виділялись темні плями марсіанських «морів».

Сьогодні на сусідній планеті все спокійно. А от кілька ночей тому частина материка скаламутніла, розпливлась, і легка жовтувата вуаль поповзла з неї на сусіднє море. Як видно, над марсіанськими пустелями час від часу проносяться люті піщані бурі.

Натреноване око астронома поступово почало розрізняти і густу сітку знаменитих марсіанських каналів — тонких темних ліній, які перетинають майже всю планету. От у цій самій Пулковській обсерваторії йому, Тихову, під час «великого протистояння» 1909 року першому пощастило сфотографувати їх у телескоп. Вони пролягають не тільки через материки, але й через темні плями марсіанських морів — Ерітрейського, Кіммерійського, Тірренського, моря Сирен, моря Часу…

Тихов змінив червоний світлофільтр на зелений.

Скільки одразу змін! Зникла різка межа між материками і морями. Диск планети став одноманітно тьмянуватим. Зате як чудово виділилась полярна шапка у південній марсіанській півкулі.

Скільки років відомі астрономам ці шапки біля полюсів Марса? Мабуть, років двісті. І двісті років про них сперечаються. Це замерзла вуглекислота, казали одні. Ні, заперечували їм, шапки складаються з солі. Але, запитували треті, чому ж тоді ваші соляні шапки зростають, розширюються марсіанської зими і скорочуються, майже зникають, марсіанського літа? Певніше всього, це сніг.

І того ж щасливого 1909 року йому, російському астрономові, вдались досліди, які доводили, з чого саме складаються шапки Марса. Допоміг колір. Як багато важить він у астрономії!

Білі шапки, виявляється, мають зеленуватий відтінок — і зелений світлофільтр