Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Дік гостро зауважив:

- Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.

- Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.

Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона виродилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помітив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.

- Подумайте, на що ви себе прирікаєте,- сказав йому Дік.- Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ні часу, ні енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед покиньте пити, бо алкоголь стимулює їх...

Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено розмовляли про хлопців дім у Чілі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допомагає Франсіско переступати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чеснотою, хоч яких би форм вона прибирала - чи безтямної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію. Дік мав звичку розтинати життя на частини; досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, зберігати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й уміщуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби - при кожному такому тісному контакті з іншою особистістю ця інша особистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого - перед таким вибором ставило його життя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести в собі «я» тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотності - бо так легко бути коханим, і так важко кохати.

Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом виник привид із минулого. Висока чоловіча постать відокремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: «Господи, я, здається, розворушив тут цілий комашник!»

- Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?

- Хвилинку, хвилинку, а ви - містер Дамфрі, чи не так?

- Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність відвідати вашу прекрасну віллу.

- Аякже, аякже, пам’ятаю.- Щоб якось остудити запал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології.- Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?

Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.

- Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.

Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.

- Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...

- Авжеж, я розумію,- співчутливо підхопив Ройял Дамфрі.- Кажуть, він при смерті.

- При смерті? Хто?

- Може, мені не слід було згадувати про це - річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.

Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.

- Про кого ви говорите?

- Як - про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...

- Про мого тестя?

- Я гадав... Невже ви тільки від мене...

- Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?

- Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.

- Як звуть вашого лікаря?

Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.

Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.

Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.

- Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.

- Ви перепробували всі методи?

- Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше - тиждень.

- А міс Уоррен, його старшу дочку, ви сповістили?

- Згідно з його бажанням, про це не знає ніхто, крім його камердинера. Я, власне, тільки сьогодні вранці вирішив розкрити йому правду. Він дуже розхвилювався - хоча з самого початку хвороби покладався на волю божу і виявляв велике терпіння й покору.

Обміркувавши все це, Дік сказав:

- Що ж, певно, мені доведеться діяти від імені родини. А родина, гадаю, зажадала б консиліуму.

- Воля ваша.

- Від їхнього імені я попрошу вас викликати найбільшого з відомих мені тутешніх спеціалістів - доктора Гербрюгга із Женеви.

- Я й сам думав про Гербрюгга.

- Я пробуду тут день-два і дзвонитиму вам.

Надвечір Дік прийшов до сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля. Вислухавши Діка, старий сказав:

- Ми маємо в Чілі величезні маєтки. Я міг би зробити сина управителем. Або поставити його на чолі одного з наших паризьких підприємств...- Він похитав головою й почав походжати од вікна до вікна на тлі весняного дощика,