Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

тепер цілком безкарно - як із морального, так і з юридичного погляду - відмовити йому в послуху чи навіть силоміць скинути його з капітанства. Отож, звичайно, Ахав повинен був пильно стерегтися, щоб не дати приводу навіть для найменшого натяку на те, ніби він надуживає владою, бо якби така думка таємно розійшлася серед екіпажу, це могло б мати для нього, Ахава, прикрі наслідки. А захиститись від цього він міг тільки завдяки більшій твердості розуму, серця й руки та пильній увазі, що точно враховувала б кожну найменшу зміну настрою людей, навіть під впливом погоди.

Отож з усіх цих причин, та й ще деяких - можливо, занадто складних, щоб розглядати їх тут,- Ахав виразно бачив, що йому слід принаймні спочатку по змозі держатися природної, офіційної мети плавання й дотримувати всіх заведених звичаїв промислу. І навіть більше - хоч би й силувано, але демонструвати своє відоме всім завзяття в китобійному ремеслі.

Та хай там уже як, а тепер на «Пекводі» часто було чути його голос, коли він гукав до трьох марсових і нагадував їм, щоб дивилися пильно, не прогавили навіть дельфіна. І їхня пильність недовго лишалася без нагороди.

 

47
ТКАЧ

 

 

Була хмарна, душна пообідня пора; моряки ліниво тинялись по палубі або порожніми очима дивилися з борту на свинцевого кольору хвилі. Ми з Квіквегом неквапливо ткали так звану «мечову мату» для свого вельбота. Все довкола було тихе, приглушене, але ніби сповнене чекання; в повітрі витала якась заворожена мрійність, і кожен моряк неначе безмовно танув у своєму власному невидимому єстві.

В роботі над матою я був Квіквеговим помічником чи то пажем. Я протягував піткання - тонку шворку-марлінь - між довгими мотузками основи, користуючись замість човника власною рукою, а Квіквег, стоячи збоку, за кожним разом просовував між тими мотузками важкого дубового «меча» і, знічев’я дивлячись на воду, недбало, бездумно осаджував ним піткання на місце. Кажу знов - на всьому судні, та й над морем панувала така дивна дрімливість, час від часу порушувана тільки глухим пристуком «меча», що мені здавалося, ніби переді мною - Кросна Часу, а я - човник, що машинально тче й тче тканину Долі. Всі туго натягнені мотузки основи зазнавали тільки періодичного, монотонного, щоразу однакового струсу, легкого, але достатнього, щоб дати змогу іншому мотузкові - пітканню - перехреститись і переплестися з ними. Основа здавалася Необхідністю; а я, думалось мені, власною рукою пересуваю свій човник і вплітаю свою власну долю між ці незмінні нитки. А тим часом примхливий і байдужий Квіквегів «меч» ударяв по пітканню раз косо, раз криво, раз сильно, раз легко - як трапиться, і від цієї нерівномірності завершальних ударів готова тканина теж виходила нерівною. Цей меч дикуна, думав я, що отак надає остаточного вигляду і основі, і пітканню, цей недбалий і байдужий меч уособлює Випадок. Так, Випадок, Вільна Воля й Необхідність анітрохи не суперечні між собою, вони всі взаємодіють, переплітаючись одне з одним. Нитки Необхідності тугі й рівні - її не зіб’єш з остаточного напряму, і навіть кожен поперемінний струс іще додає їй стійкості; Вільна Воля - вона досить вільна, щоб просовувати свій човник між шворками основи-Необхідності; і Випадок, хоча й обмежений у своїй грі прямими лініями Необхідності й спрямовуваний збоку Вільною Волею, тобто керований таким чином ними обома,- цей Випадок своєю чергою теж має владу над ними і завдає вирішального удару, який визначає обличчя подій.

 

 

Отак ми ткали й ткали, коли враз я здригнувся від дивного звуку, такого протяглого, дико-мелодійного й таємничого, що клубок Вільної Волі випав з моєї руки, і я звів зачудований погляд угору, до хмар, звідки, наче на крилах, злинув той звук. Високо вгорі стояв на салінгу навіжений гейхедець Тештіго. Все його тіло жадібно тяглося вперед, рука простягалася, мов жезл, із грудей раз по раз виривався той самий крик. Напевне, в ту хвилину такий крик лунав на всіх морях, із уст сотень марсових, що чатували високо вгорі на щоглах китобійних суден, та небагато горлянок уміло надати тому давньому, звичному вигукові таких дивовижних модуляцій, як горлянка індіанця Тештіго.

Піднесений високо над нами, ніби завислий у повітрі, нестямно й жадібно задивлений у обрій, він нагадував якогось пророка чи ясновидця, що споглядає тіні самої Долі й своїми нестямними скриками звістує їхнє наближення.

- О-о-о! Дмуха! Он, он, он! Дмуха! Дмуха!

- Де, де?

- З завітряного борту, миль за дві! Цілий табун!

Усі зразу заворушилися.

Кашалот «дмухає», тобто пускає фонтан, окремими поштовхами, так розмірено й неухильно, як цокає годинник. По цьому китобої й розпізнають спермацетового кита здалеку, вирізняючи з-поміж інших його родичів.

- Он, хвости задирають! - знову крикнув Тештіго.

Кити зникли під водою.

- Швидше, стюарде! - гукнув Ахав.- Час! Час!

Пундик збігав до каюти, глянув на хронометр і доповів Ахавові точний час.

Судно вже повернули на курс фордевінд, і воно попливло до китів, плавно погойдуючись на хвилі. Тештіго сповістив, що кити поринули, прямуючи за вітром, і ми сподівалися, що знов побачимо їх попереду, прямо по нашому курсу. Правда, інколи кашалот виявляє особливу хитрість: пірнає головою в одному напрямі, а під водою, де його не видно, завертає і швидко відпливає в зовсім інший бік. Але тепер навряд чи слід було чекати цього виверту; адже ми не мали підстав припускати, що побачені Тештіго кити наполохались чи й взагалі помітили нас. Один із палубних, тобто матросів, не приділених до жодного вельбота, вже підмінив індіанця на грот-щоглі. Марсові з фок- та бізань-щогли теж спустились униз; кадоби з линвами поставлено на свої місця, шлюпбалки вихилено за борт, грот-рею перебрасовано, і всі три вельботи загойдались над безоднею, наче троє суцвіть морського кропу на крутому березі. А їхні команди вже повисли в нетерплячці за фальшбортом - одна нога на планширі, одна рука держиться за поручень. Такий вигляд має довга шерега військових моряків, готових кинутись на абордаж ворожого судна.

Та в цю критичну мить чийсь раптовий скрик відвернув нашу увагу від китів. Усі зчудовано витріщились на похмурого Ахава, оточеного п’ятьма темнолицими привидами, що мовби раптом матеріалізувалися з повітря.

 

48
ПЕРША ПОГОНЯ

 

 

Ті привиди - бо такими