Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

«Побідило ботокудство,

Хоть покпились ботокуди».

Ну, подумає си дехто,

Се пуста вже фраза буде.

Та ні, браття, се не фраза,

Ані слово се пустеє,

Ботокудство - то поняття,

Ботокудство - то ідея.

То поняття свого «я»

Як мірила всього світу,

То ідея прохвалена,

Всепотужна і всепіта,

То ідея… як би тут

Об’яснить вам ту ідею?..

От, при помочі картини

Я вас познакомлю з нею.

Ось представте си: весь світ -

То огромний книш плескатий,

Зверху сонце, мов цибуля,

Місяць, мов часник лукатий.

Звізди - мак, котрим весь книш

Зверху притрясений густо,

Всередині книш начинен

Всяким благом, мов капустов.

Всередині є земля,

Мов варена бараболя,

Нею ж по господній волі

Ботокудська править воля.

На землі такий порядок:

В самім низу бидло сіре

Робить, мре, хреститься й твердо

Ввік держиться предків віри.

Понад ним війти, жандарми,

Окономи своїм трудом

Лад піддержують суспільний,

Путь простують ботокудам.

Наверху ж всі вни зійшлися

У великій церкві враз

І по всіх безбожних правлять

Соборовий парастас.

В труні перед аналоєм

Разом складені розличні

«Ізми»: дарві - й соціалізми

І всі «мрії єретичні».

А у стіп хреста на віку,

Цвіками прибиті вряд,

Черепи Прудона, Штрауса,

Маркса й Дарвіна стоять.

Се той ідеал, котрий

Що го вічно ботокуди

Серед всіх сварів і боїв

Невідступно носять в груди.

І ніколи вни до нього

Так ся близько не зблизили,

Як тоді, коли в війні

Обрядовій побідили.

Хоть там і покпились люди,

Але мож сказати сміло,

Що істота ботокудства -

Ідеал їх вийшов ціло.

Та не тільки вийшов ціло,

Но так в силу й славу змігся,

Що ні вперед, ні опісля

Так високо не піднісся.

Розгорділись ботокуди,

Почали вгору ся дути

І в здуфальстві захотіли

Всю Європію здобути.

Перший приступ ботокудів

В край холмацький ся пустив,

Але тут-то й показалось,

Що дурний їх піп хрестив.

Замість твердо йти прикупі,

Розбрелись вни до шинків;

Замість бити в дзвони слави,

Били в морди холмаків.

Далі й обряд свій повергли,-

Ну, й погибли всі, бо звісно,

Що їх обряд з ботокудством

Зв’язаний був дуже тісно.

Всі погибли, і як тіло

Слабне через страту крові,

Так їх страта ослабила

Ботокудство й у Глупові.

Всі погибли! Хто на лаві,

Хто під лавов… Жаль їх, жаль,

Та… дурним туди й дорога!

З того ж ось яка мораль:

Добре рибам у воді,

Але кепсько їм в окропі;

Ботокудам рай в Глупові,

Но загибель їм в Європі.

Кажуть німці - і велику

Правду кажуть, їй же богу,-

Як ослові добре, він

Йде на лід і ломить ногу.

Тре було ся ботокудам

Перти гордо в край холмацький?

Ну, й не лиш тоті герої

Там погибли по-дурацьки.

Але й в Ботокудьї стало

Якось сумно, сонно, мляво,

Наче ботокудський дух

Впився і заснув під лавов.

Наче грім по громі, разом

В ботокудський край упали

Два удари й ботокудство

В самім корені підтяли.

Холмаки, щоб ботокудам

Напад відплатить з процентом,

Сполучились потаємно

З неприязним елементом

І напали Ботокудью.

Страх пішов по всім усюдам;

В власній хаті не ставати

Місця стало ботокудам.

При підмозі Кшепшицюльських

Холмаки займали швидко

Чимраз кращії посади -

Гидко ботокудам, гидко!

В перемиськім здиханаті

Холмаки, неначе море,

Заливають край широко -

Горе ботокудам, горе!

Навіть многі ботокуди

З вражим лучаться табором,

Холмакам шлють поміч, гроші -

Сором ботокудам, сором!

Но ще більше горе ждало

Ботокудів у Глупові;

Се новий став цар в Єгипті,

Ні, новий мудрець в «Ослові».

Споконвіку при «Ослові»

Був редактором Цеціцький,

Се хоть балагур оттілький,

А мислитель був оттіцький,

Але все-таки що-небудь

Знав, читав і понимав,

І в політиці ословській

Лад сякий-такий держав.

Вмів він стричи і голити,

Хибу хитро залатати,

Де тре - бути патріотом,

А де тре - донос подати.

Толерантний був - для виду,

Мав - про око - гонор людський,

Мав дар бесіди,- ну, словом,

Був політик ботокудський.

Но якраз в ту пору сталось,

Що за своїх трудів много

Пенсью він дістав хорошу,

П’ятсот срібних без одного.

Розуміється, діставши

Дар так щедрий, він в тій хвили

І політику й «Ослово» -

Все поверг, хоть як просили,

Як благали ботокуди

Не губити їх ідеї…

«Що ідея! - він сказав.-

Я спішу до жінки свеї!»

Він пішов, а замість себе,

Наче над дверима гробу,

Мужа тихого лишив,

Маледикта Плосколоба.

Муж той, хоть великий ростом,

Не дістав за дотеп прем’ї,

І свою всю мудрість виніс,

З угнівської академ’ї.

Чим би він був став на світі,

На яке б пустивсь митарство,

Господь зна, якби не був

Зразу вдався в газетярство.

Ну,