Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

321
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 98
Перейти на сторінку:
Та й оба на­ле­жать землі. Але оцього бу­де во­на пек­ти в но­ги, що йо­му ніде місця не бу­де. Ану-ко, міркуй­те, що я ка­жу!

- Моя го­ло­ва біла й не тя­мить уже нічо­го! - відповіла ста­ру­ха.- Скажіть се та­тові! Чо­му ви не мельду­ва­ли­ся пе­ред комісією?


Пара сильно стри­во­же­них очей витріщи­ла­ся на неї.


- Я мав ста­ну­ти пе­ред комісією та й ска­за­ти? Я, одніський свідок, і мо­жу на те при­сяг­ну­ти, що один брат убив дру­го­го, бо я їх зди­бав? Мав би я оце та­тові зро­би­ти? Чи у ме­не не­ма душі? Хто б се та­тові зро­бив, хто б зра­бу­вав [114] йо­му одніську ди­ти­ну! Я не знаю! Ніхто не хо­че на свою ду­шу бра­ти ка­ме­ня! Се ж прецінь, адіть, та­ке: брат за­бив бра­та, а та­то - обом та­то.


- Борони, гос­по­ди, від та­ко­го! - зой­кну­ла ста­ра.


- Але йо­го ка­ра не ми­не! Бог йо­го сам ви­ка­зав! Гос­подь сам най­ліпший свідок! Не­дур­но ж дав тоді та­ку яс­ну нічеч­ку!


В тій хвилі вий­шла з ха­ти Докія.


- Труна вже замк­не­на! - сповісти­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Івоніка сам зак­рив її! Ніхто не смів її до­торк­ну­ти­ся! Той чо­ловік з заліза!


- Але він з ро­зу­му зійшов! - обізвав­ся ста­рий Пет­ро.- Не го­во­рить до ніко­го сло­веч­ка, а по­дивіться ли­ше на йо­го очі! Ніко­го пе­ред со­бою не ви­дить!


- У нього Хрис­тос всту­пив! - про­бур­ко­та­ла ста­ру­ха.- Як хто мов­чить з та­ким жа­лем на душі, то, ка­жуть, Хрис­тос у нього всту­пив!


Хто за­чув сло­во «Хрис­тос», той пе­рех­рес­тив­ся.


- Панотець співа­ють, бла­гос­лов­лять. Чи се ти, Ан­но? - спи­та­ла Докія, звер­та­ючись до діво­чої пос­таті, що лед­ве чут­но волікла­ся ід гур­тові.


- Я! - відповіла про­тяг­ло, зовсім без­звуч­но і з ве­ли­ким нап­ру­жен­ням.


Всі з поб­лизької гру­пи озир­ну­ли­ся. Тут сто­яла Ан­на. Зовсім не та са­ма.


Глибоке мов­чан­ня нас­ту­пи­ло, і чут­но бу­ло ли­ше ста­ре­чий при­ти­ше­ний го­лос па­нот­ця в хаті.


Сто очей звер­ну­ло­ся на дівчи­ну. Але во­на ніко­го не ба­чи­ла. У неї очі по­ту­пи­ли­ся в зем­лю, а го­ло­ва по­хи­ли­ла­ся безв­лад­но на один бік. Чор­не во­лос­ся, розп­ле­те­не на знак жа­ло­би, спли­ва­ло дов­гою струєю по її пле­чах… Лед­ве дер­жа­ла­ся на но­гах, і ніко­го не бу­ло ко­ло неї, о ко­го мог­ла бу­ла об­пер­ти­ся.


Стояла са­ма і, зда­ва­ло­ся, сто­ячи дріма­ла…


Її ху­де об­лич­чя бу­ло жов­те, мов віск, а ко­ло уст ви­ри­ла­ся мор­щи­на, що, вибіга­ючи із-за ніздря, гу­би­ла­ся в ку­ти­ку уст.


- Ади, яка ста­ла!


- Та й за од­ну ніч…


- Ей бо­же!…


Оберталася по­волі й ав­то­ма­тич­но і ру­ша­ла го­ло­вою так обе­реж­но, не­на­чеб во­ду в ній ма­ла, од­на­че се був ли­ше безімен­ний біль, що зай­мив її го­ло­ву. Зда­ва­ло­ся, що вся її енергія, все жит­тя, що по­ка­за­ли­ся не­дав­но,- за­ги­ну­ли. Жаль привів спус­то­шен­ня із со­бою, котрі ніко­ли не мог­ли заг­ла­ди­ти­ся.


- Вночі зри­ва­ла­ся з пос­телі й бігла до нього! - про­шеп­та­ла Докія ста­русі до ву­ха.- Не пам'ята­ла се­бе, а сьогодні вста­ла, мов тінь, із пос­телі та й, як тінь, снується! Її ма­ма тут! Он там стоїть із моїм чо­ловіком! Ко­ло бра­ми та й ло­по­тить. Пас­куд­на та­ка, не­на­чеб прос­то з пек­ла прий­шла. На світі по­га­на жінка. Як довіда­ла­ся, що оце небіжчик мав дівчи­ну за свою, так та­ки бу­ла б її вби­ла за те, що во­на ли­ши­ла­ся з ди­ти­ною, та отак іще… не звінчав­ши­ся. Лед­ве ми обо­ро­ни­ли її. За­раз-та­ки зран­ня, вчо­ра ще, прибігла та хотіла її би­ти. «А ти, ся­ка-та­ка,- кри­ча­ла,- що ти на­ро­би­ла?» Над­вечір, як во­на вже ле­жа­ла, прибігла знов. Щас­тя, що Ва­силь був до­ма. Як підвів ку­лак та які скрик­нув на неї, то та за­раз десь щез­ла. Во­на хо­че, аби дівчи­на упімну­ла­ся у ста­рих, аби її взя­ли те­пер до се­бе та за­пи­са­ли Ми­хай­ло­ву пар­ти­ку…


- Ну, та се мог­ли б во­ни зро­би­ти! На їхній хаті тя­жить ве­ли­кий гріх! - відка­за­ла, пог­ро­жу­ючи, ста­ру­ха.


- Що вам в го­лові? - відпер­ла Докія.- Марія ма­ла б її прий­ма­ти, як во­на приз­на­ла її хлоп­ця убійни­ком? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, мо­же б, і прий­мив, але во­на ніко­ли в світі. Та й Ан­на і са­ма не ви­дер­жа­ла б. Скільки разів уг­леділа би Са­ву, стільки разів зчи­ни­ла би ґвалт, так як учо­ра. Щас­тя ма­ли всі, що во­на ле­жа­ла зран­ня і не зна­ла, як комісія бу­ла тут, інак­ше бу­ла би та­ке за­ве­ла, що про­пав би Са­ва навіки. Ка­за­ла мені, що уб'є йо­го са­ма, як йо­го не по­ка­ра­ють.


- Ей, бо­женьку доб­рий!


- Але, адіть, адіть, що се Марія ро­бить?


Старуха з сусідка­ми озир­ну­ли­ся.


Із ха­ти вий­шла не­пев­ним кро­ком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє нес­ли на ру­ках ба­га­то ре­чей: одіж, ки­ли­ми, білля, постіль і т. ін. Увійшли прос­то в ку­пу на­ро­ду.


- Беріть се, лю­ди добрі! - обізва­ла­ся не­щас­на ма­ти жалісли­вим го­ло­сом.- Беріть віно мой­ого Ми­хай­ли­ка та моліться за йо­го мо­ло­ду не­по­вин­ну ду­шеч­ку! Моліться за нього й на те, що­би най­шов­ся ду­шо­губ, а Са­ва не­щас­ний аби не про­па­дав дур­но у криміналі!


І, за­ри­дав­ши вго­лос, роз­да­ва­ла влас­ною ру­кою речі по­мер­ло­го си­на.


Острим оком сліди­ла Домніка за да­рун­ка­ми, її бу­ло жаль за прек­рас­ни­ми, іноді й цілком но­ви­ми ре­ча­ми, та Марія і її не скрив­ди­ла. Оп­ро­че во­на бу­ла тут від двох днів гос­по­ди­нею і не опус­ка­ла та­кої хви­ли­ни, де мог­ла б на­го­ро­ди­ти се­бе за свої тру­ди. Щоп­рав­да, її тро­ну­ла страш­на при­го­да до гли­би­ни душі. Во­на са­ма аж по­чорніла з жа­лю; вже й якою са­мо­люб­кою бу­ла, а в гли­бині сер­ця в'яза­ла її щи­ра при­хильність до оцеї ро­ди­ни. То­му й уви­ха­ла­ся без­пе­рес­тан­ку, прик­ла­да­ла ру­ки без на­мис­лу, де лиш ска­за­ла­ся пот­ре­ба.


- Посмертний обід відбу­деться у лісі! - оповіща­ла твер­до, ви­пи­ха­ючи то од­не, то дру­ге із гур­ту впе­ред ґаздині, що роз­да­ро­ву­ва­ла речі, та дба­ючи, щоб уже ко­мусь «по­ряд­но­му» діста­ли­ся в ру­ки да­рун­ки.


- Ми там усе з Ілією при­ла­го­ди­ли: за­ко­ло­ли без­ро­гу, на­рі­за­ли ка­чок, я при­вез­ла з міста п'ятде­сят бу­ханців хлі­ба і сто бу­лок, а в печі у ме­не допіка­ються ще ко­лачі з му­ки та­ки гос­по­дарів. Всього бу­де до­волі, а трунків теж не заб­рак­не. Івоніка хо­че, аби всього стільки бу­ло, щоб лю­ди наїли­ся на цілий тиж­день. Ми в лісі поск­ла­да­ли на ков­бах дош­ки, поп­рик­ри­ва­ли по­лот­ном та ска­тер­тя­ми. Про­шу всіх по по­хо­роні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх ту­ди на хліб за по­мер­ло­го про­сять. Та й ти, Ан­но, при­хо­ди,- звер­ну­ла­ся лас­ка­во до дівчи­ни, що, мов справді­шня тінь, сну­ва­ла без­ше­лес­не між людьми.- Не плач, не­бо­го! Се вже тобі нічо­го не по­мо­же! Те­пер уже все ми­ну­ло!


- Минуло… Ми­ну­ло…- пов­то­ри­ло кілька го­лосів гур­том, що, не спус­ка­ючи дівчи­ни з ока, сліди­ли не­ус­тан­но за нею.


Дівчина

1 ... 81 82 83 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"