Читати книгу - "Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська"

Пронизливий зойк з вулиці я чую якраз у ту мить, коли чоловічі губи розтуляються під натиском моїх «лікувальних» поцілунків, і Арід глибоко вдихає повітря, через що мене підіймає разом з його грудною кліткою. Різко смикнувшись від несподіванки, я незграбно скочуюсь з куарда, прислухаючись до голосів зовні. Це що, Ааму кричала?

А наступної миті в хатинку вриваються кілька високих та вельми войовничих дикунок зі списами, і уже за секунду оточують клітку зі мною та Арідом, направивши на мене ті самі списи.

– Ану вилазь! − гаркає одна з них, наказово змахуючи вістрям. − А-кіара буде з тобою говорити.

Ах а-кіара буде. Яка честь, однак.

Похмуро оглянувши суворо-насуплених амазонок, я розумію, що іншого виходу в мене, власне, немає. Доведеться йти спілкуватися з їхньою головною с-с…стурбованою демографічною ситуацією особою.

Підводжуся я, навмисне спираючись на Аріда, ретельно і з усіх сил уявляючи, як через свої долоні посилаю в його тіло розряди енергії.

Прокидайся вже, будь ласка! І наваляй тут усім! Я сама боюся не впоратися.

На коротку мить мені здається, що він починає ворушитися, але в мою спину штрикається вістря списа, мене підганяють різким окриком, і я з болісним шипінням, відриваюся все-таки від свого куарда, щоб незграбно вилізти з клітки.

Як тільки роблю це, одна з амазонок біля дверей відразу ж опускає важіль назад, і залізні дверцята знову підіймаються. Набагато швидше, ніж опускалися. Втім, мені це можливо лише так здається.

– Пішла! − Знову штовхає мене в спину одна з амазонистих сучок. Списом. До крові. Лярва навіжена!

– Вашій а-кіарі подобається, коли у розмові з нею кров'ю стікають? – цікавлюся з сарказмом, таки крокуючи до дверей.

− Заткнися чужинко! − гаркає росла погань за моєю спиною. − Всім буде чхати, навіть якщо ти здохнеш тут. А-кіара тобі надала велику честь, вирішивши спочатку подивитися, що за енергетична потвора з'явилася на її землях.

– Від потвори чую, – не витримавши, пирхаю я. − Моральної так точно.

І різко ухиляюся у бік, коли ця скажена гадюка знову намагається мене ткнути списом. А потім різко розвертаюся, щоб подивитись їй у вічі. І начхати, що я від неї на пів голови нижче. От дістала вже просто!

Дикунка з низьким гарчанням замахується, явно збираючись огріти мене знову. Я підбираюся, готуючись якось ухилятися і давати здачі. Але нас обох переривають.

− Біса, годі! − спиняє мою конвоїрку висока росла тітка, що спостерігає за всім цим з боку. − А-кіарі не сподобається, якщо чужинка не зможе з нею говорити через нанесені тобою рани.

Хм, а ім’я у дівки до біса влучне.

− Як скажеш, Генто, − бурчить моя супротивниця, явно неохоче прибираючи спис. − Говорила я вам, давайте, її приб'ємо. Ви ж навіщось залишили цю чужинку живою. А вона притяглася за нашим чоловіком.

– Будь-яка істота має право на життя, якщо здатна його зберегти. Чоловік же не наш, а а-кіари, − пирхає ще одна з амазонок, допомагаючи мені тим самим стримати новий спалах гніву. Їхнім чоловіком? Серйозно? − Вона ж сказала, що хоче його собі. Чи ти ризикнеш їй виклик кидати?

Бісу аж перекошує. Але нічого заперечити вона не намагається. Мабуть, кидати виклик а-кіарі просто боїться, а чоловіка їй все одно хочеться. От і ковбасить дівку від життєвої несправедливості. Поспівчувати їй, чи що? Ні-і-і, обійдеться. Мені ще самій із цією а-кіарою справу мати. Сподіваюся, своє життя зберегти при цьому мені якось вдасться.

На цьому мисливиці сперечатися припиняють. Мене хапають під руки дві з них і вже без будь-яких зволікань витягують з дому, виштовхуючи назовні під пекуче сонце.

Яскраве сонячне світло на кілька секунд майже засліплює мене, але як тільки я починаю розрізняти хоч щось, перше, що бачу, це високу статну жінку в довгій червоній сукні. Синяво-чорне волосся, заплетене в довгі складні коси, зарозуміле похмуре обличчя, скинута рука, по якій біжать блакитні сполохи. Але по-справжньому мене лякає Ааму, яку вона утримує за горло прямо в повітрі. Дівча вигнуте дугою, її худеньке тіло дрібно тремтить у жорстокій хватці. Вони дивляться один одному в очі, і це виглядає просто нереально моторошно.

Тому що я звідкись точно знаю, що ця тварюка саме в цей момент ментально ламає мою юну помічницю.

– Відпустіть її! – гарчу я люто, кидаючись уперед, щоб зупинити цей жах. Але мені не дають пробігти навіть кілька кроків. Навперейми одразу ж кидається дві височенні амазонки, і якщо від удару однієї я якимось дивом примудряюся ухилитися, то друга збиває мене з ніг, вгативши держаком списа по коліну, від чого я стрімголов лечу буквально до ніг цієї самої а-кіари, розпластавшись долілиць на землі.

Від болю в нозі й в усьому тілі, якому сьогодні якось аж занадто багато випробувань дісталося, мені вже хочеться скиглити й кататися по землі, заколисуючи свої болячки, але на противагу цьому мене підживлює така люта злість, що аж у вухах шумить, та іскри з очей летять. Ні. Я так просто їм все це не залишу.

Тож, стиснувши зуби, впираюся руками в землю і змушую себе від неї відштовхнутися. А потім повільно піднятися, щосили намагаючись не хитатися при цьому. І задерти голову, щоб зустрітися з примруженим уважним поглядом таких самих бурштинових очей, як в Ааму.

– Відпустити кажеш? – тягне а-кіара, не пам'ятаю, як її там. – Можу й відпустити. Мені тебе, мабуть, буде цікавіше послухати.

І розтискає пальці.

Я всім єством смикаюсь до Ааму, щоб зловити непритомне тіло дівчинки, але мало не налітаю на виставлені мені назустріч списи. Підкорившись інстинкту самозбереження, різко гальмую, з жахом дивлячись на рудоволосу дитину, що несвідомо впала додолу.

− Заберіть, − наказує холодно а-кіара, кивнувши на неї.

І в ту ж мить Ааму підхоплюють за кволі руки дві амазонки й просто тягнуть її геть.

− І хто ж ти така? – жмурить полум’яні очі місцева головна сука. Венона, ось як її звуть. Я згадала нарешті.