Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Мене силою доставили до борделя, і я знала, для чого. Я розуміла, хто тут ляльковод, а хто просто виконує його мерзенні примхи. Так уже вийшло, що я напоролася на сили картеля — сама приїхала на склад, де орудувала банда "четвірок". Тих самих виродків, з якими група Чорнова і я, зокрема, вела запеклу війну за контроль над Сан-Франциско. Це з самого початку була зухвала битва Голіафа та Давида, оскільки дон Раміро володів величезними силами, він міг зібрати зі своїх людей справжню армію та направити її проти уряду США. Не кажучи вже про те, щоб взяти в долоню жменьку незалежних бандитів на чолі з Максом і розчавити її, стиснувши руку в кулак.

І ця сила — дивне відчуття, коли ти усвідомлюєш свою велич і безперечну перевагу над супротивником — вона дозволила барону проявити до нас великодушність. Картель не вбив нас фізично, але Раміро знищив нас морально. Нам було поставлено ультиматум: або банда залишає Каліфорнію протягом доби, або мексиканці повернуться і зрівняють лігво із землею, не пощадивши нікого з групи.

Тоді Раміро знову відзначив мою красу, йому так хотілося помістити мене у свій бордель... А ще він попередив, що якщо хоч один із нас повернеться до Сан-Франциско і наважиться його не послухати — це буде квиток в один кінець. І схоже... схоже, що я цей квиток знайшла, я підібрала його випадково, зазирнувши не туди. Не у те місце, не у той час. Ця чорна мітка знайшла мене тоді, коли я найменше думала про відплату "четвірок". Проте картель не прощає образ, і навіть дрібний плювок у його бік дорівнює смертній карі, а в моєму випадку — ще й звірячим знущанням у будинку терпимості... 

Мене завели до кімнати з величезним шкіряним диваном та вульгарними картинами на стінах. Все було в червоних тонах, і тільки худорлявий літній чоловік у білому костюмі та чорному капелюсі виділявся на цьому психоделічному тлі. 

— Я знав, що ми знову зустрінемось, — сказав з усмішкою мафіозі і провів пальцями по моїх губах.

То справді був дон Раміро власною персоною. Такий самий гордовитий і жорстокий, як і раніше. Він самовдоволено курив сигару, вивчаючи мій переляканий погляд.

— Пішов у сраку, падло! — психанула я, проте одразу ж отримала ляпаса. — А!

— Ах ти бриклива сучка! — розлютився старий і притиснув до моєї шиї сигару.

— А-А-А-А!!! — верещала я від цього страшного болю. Вона ніби пропалювала моє горло, я відчувала присмак диму на самому язиці, але не могла нікуди подітися.

— Ану, хлопці, роздягніть мені цю погань! Я хочу побачити її тіло!

— Ні-ні-ні! — благала я. — Прошу, не треба! Будь ласка! НЕ ТРЕБА!!!

Але бандити з силою роздерли мої речі, вириваючи гудзики разом із тканиною. Шви суворого офісного одягу затріщали, і я залишилася перед доном Раміро в самому спідньому. 

Це було огидно і боляче, я відчувала себе власністю — безпритульною твариною, яку купували на пташиному ринку.

— Що ж, — оглянув він мене, мов соковиту вирізку, — ти станеш чудовим екземпляром, будеш першокласною повією в моєму борделі.

— Ні! — впала я навколішки. — Благаю... Містере Раміро... Пожалійте мене, відпустіть додому... Я ні в чому не винна... 

— Усі ви так кажете, — пихнув барон хмарою диму мені в обличчя. — Коли настає час платити за рахунками.

— Я можу заплатити вам грошима! Тільки дайте мені телефон, дозвольте мені зв'язатися з потрібними людьми — і я щедро відплачу, клянуся вам!

— Не треба клястися, дитинко. Це зайве. Бог все одно не чує повію. Від таких, як ти, він одвернувся. Йому соромно бачити те, на що ви перетворилися на землі. Він створив вас чистими і безгрішними. А тепер подивися на себе сама... Ти просто загрузла у власних гріхах, ними просякнутий кожен клаптик твоєї тлінної плоті. Гріхи у твоїх сльозах, у твоїх словах. Що більше ти плачеш, моє золотце... що більше ти говориш, то грішнішою стаєш... 

— Ви не маєте права це робити, ви ж порушуєте закон... Відпустіть мене... 

— Навіть не сподівайся, — хитав він головою, насолоджуючись владою. — Житимеш тепер тут, у моєму власному царстві розпусти. Поки не очистиш себе від скверни через біль... І не відпрацюєш гріхи свого Макса.

Я боялася зізнатися барону, що мій наречений — відома людина. Мені було страшно, що всі дізнаються про моє минуле. Що журналісти писатимуть про те, як директор благодійного фонду забирає свою наречену із борделю. Але найбільше я боялася, що про мої секрети дізнається сам Роберт. Я собі не уявляла, як я все це йому пояснюю, він просто не зрозуміє, він неодмінно покине мене і навіть звільнить із компанії. Тому що після такого я закінчена тварюка і покидьок. Він не прийме мене назад, якщо дізнається правди. 

До того ж... навіть якби я зважилася, то його зараз немає поруч. Він надто далеко і нічим не може мені допомогти. Виходить, я потрапила до пастки, потрапила в капкан, у глибоку яму без дна, з якої немає шляху нагору.

— Буено тодос, ерманос, — змахнув рукою дон Раміро, не бажаючи мене більше бачити, — леварсе а еста пута. Презентарле а Ясмін... Нехай вона введе нашу новеньку в курс справи.  

— Пішла-пішла! — штовхали мене в спину головорізи. — Моверсе! Моверсе, перра!

— Ну куди?! — нічого я не розуміла і крокувала холодним коридором, наче по доріжці з гарячого вугілля. — Куди ви ведете мене, паскуди?! 

— Зараз сама побачиш, — сказав один із конвоїрів і штовхнув мене взутою ногою в поперек. — Жасмін тебе швидко приборкає. Будеш слухняною, як ніжний шовк. Ха-ха-ха-ха!

Мене штовхали вперед вузьким тунелем, наче раба на розтерзання тиграм. Неначе попереду на мене чекав колізей із озброєними гладіаторами, а я повинна служити їм живою мішенню для розваг. Налякана і гола, тремтяча від холоду і жаху перед незвіданим — я незграбно йшла далі борделем, намагаючись знайти своє місце в цьому світі жорстокого абсурду.

Перед очима пролітали мої дні в багатій обстановці. Коли Роберт мене балував розкішшю та увагою, обсипав грошима та можливостями, а мені завжди чогось не вистачало. Мені хотілося більше гостроти та небезпеки, хотілося відчути щось подібне до того, що було в мене раніше. Сьорбнути трохи того, від чого я стільки часу тікала... І ось воно обдало мене щедрим потоком сюрпризів.