Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

І я розуміла, що була останньою дурепою. Тому що тепер все різко обернулося кошмаром, з якого шансів вибратися живою ставало все менше і менше з кожною годиною.

— Так-так-так! — перегородила мені шлях вже зріла смаглява дама з батогом у руці. У золотистому кожушку і навмисне червоних легінсах. — Це і є наша новенька, так? 

— Сі, сеньйора, — відповів здоровань і штовхнув мене до її ніг. — Дон Раміро ордено енсенарле буенос модалес.

— Енсенарле модалес? — перепитала жінка з садистською усмішкою. — Навчити тебе добрим манерам, моя дівчинко?

— Не треба! — надіялася я на жіночу солідарність. — Благаю, це просто помилка! Прикра випадковість! Я не повія, мене сюди привезли незаконно!

— Незаконно? — перепитала вона. — Пф... дитинко, ти тут бачиш хоч щось законне? Зараз ти занадто далека від закону, щоб надіятися на нього... Траерла а ла абітасьйон, — сказала дама бандитам і кивнула у бік дверей.

— Що? — не розуміла я зовсім нічого. — Куди ви мене... що ви робите? Ні!

Вони завели мене до кімнати і приставили до стіни, тримаючи за руки кожен зі свого боку. Щоб я стояла обличчям до незнайомки і не могла чинити опір.

— Ти непогано виглядаєш, — сказала вона, дивлячись на мій живіт. — Не народжувала?

— Я... н... ні, — збрехала я, щоб не спричинити лиха Барбарі. — У мене немає дітей. Я живу одна.

— Та мені начхати, з ким ти живеш і хто тебе раніше трахав. Тут усе це втрачає сенс. Ти в публічному домі, мала. Тож трахатимешся з тим, на кого я покажу тобі пальцем... І єдине, що мене цікавить — це те, наскільки вузько у тебе все там. Ти мене зрозуміла, так? — Але ж я мовчала. Мій рот скувало почуттям огиди. І тоді дама раптом розмахнулася і вдарила мене по животу батогом. — Не мовчи, хвойдо!

— А! — зіщулилася я від пекучого болю, наче від порізу ножем. Проте не могла прикрити тіло руками, адже мене тримали двоє міцних хлопців.

— Коли я щось питаю — ти відповідаєш. Без заминок, чітко і голосно. Зрозуміло?

— Так.

— НЕ ЧУЮ! — повторила жінка і полоснула батогом по підлозі, наче приборкувач тигра.

— ТАК! — волала я, ковтаючи сльози. — Так... мені зрозуміло... 

— Ну все, не кисни, — погладила вона мене по щоці. — Я Жасмін. Можеш називати мене тіткою Жасмін, якщо так тобі більше подобається. Тепер ми одна сім'я і так буде постійно. Всі ті роки, що ти проведеш у цьому чудовому місці, ми житимемо з тобою під одним дахом. Тільки я можу залишити бордель за власним бажанням, а ти ні. Затямила?

— Затямила.

— От і чудово... Зараз ти обслужиш першого клієнта, і я подивлюся, як ти стараєшся. Якщо старатимешся погано — підеш масовкою для п'яних оргій, куди згодом ідуть усі, хто вже відслужив своє. А там життя вже зовсім не цукор, повір мені. Я знаю. Я теж там була, я пройшла всю цю м'ясорубку і тепер стежу за такими, як ти. Тож користуйся, поки ти ще молода, поки твоє тіло пружне, немає зморшок та складок. Бо майбутнього в тебе немає. І якщо сьогоднішній день тобі здався жахливим... Хе-хе-хе... — зловісно сміялася Жасмін. — Просто повір мені, це квіточки... А тепер зосередься на роботі. За хвилину до цієї кімнати прийде клієнт. І якщо він залишиться задоволений, я поставлюся до тебе добре. Проте якщо клієнт поскаржиться... — тицьнула вона батогом мені в обличчя. — Я тобі не заздрю.

Жасмін вручила мені пачку презервативів і пішла, забравши з собою бугаїв, які лишили на моїх зап'ястях синці. Я була в кімнаті сама і не знала, що тепер робити. Все боліло — руки, живіт, шия, від ляпасів пекло обличчя... Мені здавалося, що я перебуваю в пеклі і скоро до мене увірветься зграя чортів. Але насправді це був тільки початок, бо незабаром двері відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік середнього віку, одягнений у строгий сірий костюм.

— О боже, господи! — кинулась я до нього здуру. — Ви повинні мені допомогти, благаю!

— Що? — розгубився він, навіть не встигнувши зачинити двері. — Допомогти? Про що ти говориш?

— Мене викрали! Вкрали! Вони доправили мене у бордель силою! Ви повинні мені повірити, прошу! 

— Я... ну добре, я вірю, але... 

— Я не повія, не повія! — трясла я незнайомця за плечі, ніби так до нього швидше дійде складність мого становища. — Я потрапила сюди помилково! 

— Ну окей, — був збентежений чоловік і вже закономірно шкодував, що зайшов до цієї кімнати. — А що я маю зробити? Як я маю допомогти?

— Просто дайте мені свій телефон!

— Дати свій телефон?! — обурився клієнт. — Це ще чого?!

— Прошу-прошу, не треба кричати, благаю!

— То, може, мені тобі й кредитки свої з паролями дати, хвойдо?! — розлютився він і почав звати мого наглядача. — Жасмін! 

— Ні-ні-ні! — намагалась я затулили йому рота долонею. Але вже було пізно.

Вона почула і прийшла до мене.

— Що трапилося?! — увірвалася в кімнату Жасмін і окинула мене поглядом стерв'ятника. — Якісь проблеми?!

— Твоя нова повія... — показував на мене пальцем цей пихатий боягуз.  

— Що вона зробила?

— Намагалася вкрасти мій телефон! 

— Що?! — не вірила я власним вухам. — Це неправда! Це несправедливо... — хотіла я сперечатись, але Жасмін притиснула пальця до моїх губ і несхвально захитала головою. 

— Вибачте нашій новенькій, — посміхалася вона клієнтові, проводячи його в коридор. — Ви можете провідати Тільду. Ви її вже знаєте, вона якраз вільна... 

Двері зачинилися, і ми залишилися наодинці з улюбленицею дона Раміро. 

Мені вже доводилося зустрічати небезпечних жінок, які за крутістю анітрохи не поступаються чоловікам. Проте моя нова знайома здавалася справжнім проявом пекла. Коли вона дивилася на мене своїми чорними очима, мені здавалося, що цей погляд пропалить у мені криваву дірку, а потім мексиканка хльостатиме моє мертве тіло просто так — заради забави.

— Битимете мене батогом? — спитала я тихо. Відчуваючи неминучість.

— Що? — здивувалася вона і зненацька посміхнулася. — Ні, звичайно. Ти що, думаєш, ніби всі проблеми вирішуються батогом? Грубе насильство ефективне, воно допомагає присадити особливо неслухняних, але це діє не на всіх людей. Я це чудово знаю, у мене вже досвід о-го-го...