Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

— Ось тобі крамниця, — ось будинок, приводь дружину, будемо жити разом.

— Краще в Неретву скочу, а сюди не повернуся.

— Почекай, доки зберу грошей.

— Не хочу чекати, бо ти ніколи не збереш грошей. Продай крамницю, продай будинок, навіщо вам такий, можете жити і в меншому.

— Отаке на старість, сину! Хіба не можеш почекати, коли помремо? Вже недовго залишилося.

— Не можу чекати, мені потрібні гроші.

— Ти розмовляв із матір'ю?

— Буду розмовляти з суддею, через суд візьму те, що мені належить. А матір заберу з собою до Мостара.

— Їй добре зі мною.

— Нікому з тобою не добре.

Осман криво всміхнувся, ощиривши зуби, і, гупаючи чобітьми, почав обстукувати сніг, щоб його почули в крамниці.

Я схопив Османа за руку, хотів стримати, але він висмикнув руку.

У крамниці стало тихо.

— Тільки, Османе, не згадуй, що ми підслухали їхню розмову.

Він зайшов усередину. Усе зіпсує, не змовчить? Махмут хоч і пришелепкуватий, але гордий. Навіть затаїв, що має сина, аби не розповідати про своє лихо з ним.

— Не перешкодили? — запитав Осман, дивлячись на юнака.

— Ні, нема чому перешкоджати!

Звичайно, ми не перешкодили. Ще ніколи допомога йому не приходила так вчасно.

І все-таки Махмут злякано відводив очі вбік.

— Хто це, Махмуте?

— Син.

— Гарний у тебе син.

Махмут збентежено дивився на нас, не знаючи, чи ми чули їхню суперечку.

Я поспішив заспокоїти його й звернути розмову на інше, бо Осман люто стукав зціпленим кулаком правої руки в долоню лівої, і легко могло статися, що його не задовольнить власна долоня.

— Зайшли провідати тебе.

— Дякую, — пробелькотів Махмут.

— І хочу сказати тобі про байрам, — додав Осман неприродно лагідно. — Мені жаль, що ми не змогли тоді побачитися. Я, хай Ахмет скаже, мав стільки роботи, що голови ніколи було підвести.

— Знаю, він розповідав мені.

Юнак обернувся до батька:

— Я йду вже.

Іду вже, але ми ще зустрінемося або ти почуєш скоро.

У його словах звучала погроза!

І вийшов, навіть не глянувши на нас. Ми не справили на нього хтозна-якого враження, а може, він взагалі скинув нас із рахунку, як тільки почув, що ми Махмутові друзі. Мені було жаль Махмута, але я не засуджував і юнака, бо його життєвий шлях був не гладкий.

Махмут поспішив виправдати синову непристойну поведінку:

— Одружується, то й голова йому йде обертом. Ми щойно вели мову про те, щоб продати крамницю, а він купить собі що-небудь у Мостарі.

О муко батьківська!

— Продавай! — рішуче промовив Осман.

— Та не знаю, і продати не легко. Коли продаєш, усе дешеве, коли купуєш, усе дороге. І якось мені жаль, ото прийду сюди, сяду, і здається мені, що й справді я зайнятий якимось ділом.

Осман раптом щось пригадав:

— А чого ти сидиш у цій порожній крамниці і сам себе дуриш, ніби робиш якесь діло? Чому, справді, тобі не взятися за роботу?

— Літа не ті, Османе. Що я можу робити?

— Знаєш гамазей Шех-аги, де ми збіжжя тримаємо? Зумів би ти записати, скільки мішків зерна прийняв?

— Чом би не зумів!

— У такому разі, купуй жаровню і приходь по ключі! Дідо іде, відкриває свою крамницю.

Махмут проковтнув слину, і борлак на його тонкій шиї довго опускався вниз, глянув на мене, щоб запитати поглядом, чи не жартуємо з ним, рушив до Османа й зупинився, зовсім розгублений.

Чи не закотить він очі під лоба? Чи не замахає руками? Чи не впаде?

Але ні! Махмут гідно тримається. Схвильований, але тримається!

І я схвильований. Що це сталося з Османом?

— Якщо не жартуєш, — сказав Махмут тремтячим голосом, намагаючись приховати своє збудження, — якщо справді не жартуєш… Я погоджуюся, звичайно. Ще б пак! Якщо не жартуєш… І не знаю, як тобі й дякувати!

— Чого б я мав жартувати, і за що ти маєш мені дякувати? Я ж тебе не верховним суддею ставлю. А цю крамницю продай!

— Продам. Піду скажу дружині. Продам. Негайно! А будинок? І будинок продати?

Він уже втрачав голову.

— Навіщо тобі продавати будинок?

— Великий, для чого мені такий? Досить було б і меншого.

— А коли до тебе перебереться син з невісткою? Буде вам тісно в малому будинку.

— Ти маєш рацію! Справді, буде тісно.

Поверталися ми через ринок мовчки. Осман усе крутив головою, мовби ще дивувався й досадував. Я сказав йому те, що думав:

— Не сподівався я від тебе такого. Ти мені здавався іншим.

— Розсердив мене той осел.

— Я боявся, що ти відлупцюєш його.

— Мало бракувало до цього. Залишалося або відлупцювати, або вчинити якусь дурницю.

— Ніякої дурниці ти не вчинив.

— Ба, ще й яку! Побачиш, який розгардіяш влаштує Махмут у гамазеї, він же ні до якого діла не здатний.

— Не давай йому грошей у руки, — промовив я неохоче, але чесно і щодо нього, і щодо Махмута.

— Отак ти про свого приятеля?

— Краще не спокушати людину. Нагода створює злодія.

Осман засміявся. Він, мабуть, лікується сміхом.

— І злодій створює нагоду. Спокуси йому, звичайно, не минути. І він піддасться їй. Грошей у нього не буде, за все я сам плачу. Але з кожного мішка він надбере пригорщу-дві, і йому вистачить. Так і Дідо робив і ось відкрив свою крамницю. І кожен так буде робити, хоч і святого постав. Зрештою, це не страшно. Кожен добрий торговець заздалегідь ураховує збитки, беручи до уваги цю людську слабість. Було б розумно, якби ми в усьому в житті наперед ураховували збитки. Знаєш, що так має бути, і спокійний, не злишся.

Так я вперше побачив, що і в Османа є слабкі місця. І вперше Осман помилився в Махмутові.

З гамазею Махмут створив собі ціле царство.

Побілений вапном, прибраний, провітрений, гамазей став привабливіший і світліший, а кімнатка, у якій він сидів, перетворилася на ошатне житло. Посередині — жаровня з палаючим жаром, під стіною — гарний диван, підлога — вимита, стіни — білі, Махмут — веселий.

— Затишно в тебе, — сказав я те, що Махмутові, безперечно, хотілося почути.

— А було тут непривітно.

— Вірю.

— Коли я вперше прийшов сюди, то ледь не блював: брудно, темно, запущено, гидко через поріг переступити, не кажу