Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Валентина проводжала його надвечір до автомобіля і перехрестила на дорогу, а чоловік обійняв по черзі донечок і поцілував кохану. І вона, і дівчатка плакали, жадібно ковтаючи схлипами морозне січневе повітря.

— Бережи себе, Толя... — упівголоса сказала Валентина, а чоловік лиш кивнув головою на згоду.

— Слухайтесь маму, — витиснув із себе він до дівчат, і вони побачили, як в тата потекла щокою сльоза.

Усю ніч жінка дзвонила чоловікові й підбадьорювала, бо бачила ту сльозу, яку він намагався старанно сховати від неї і дітей. А Толік заспокоював і просив поспати. А вона все дзвонила, хвилюючись за дорогу...

А потім почалося. Дебальцеве, висота 307,5. Вона знала, що Толя їхав туди на заміну воякам. Ще навіть дев’ятого лютого чоловік набрав Валентину.

— Гаряче... Родився я, певно, у сорочці.

— Що там? — перелякалася Валентина.

— У нас тут вчора й вночі була невеличка заворушка, але зараз все спокійніше.

— Де ти, Толя? Де ти зараз?

— Все добре, дорога, вже з Мішкою чай п’ємо.

— Він правду каже, — почувся знайомий голос у слухавці.

— Бережіть себе, хлопці...

— Добре, буду на базі ще наберу.

Але з бази увечері Анатолій так і не подзвонив. І не відповів на дзвінки.

— Ми стали шукати... — згадує той страшний вечір 9 лютого жінка. — Дзвонили хлопцям із Нацгвардії, які вижили й добралися до Артемівська, але вони не знали, де наші хмельницькі. Два тижні ми їх не могли знайти: територія була окупована, і туди просто не міг ніхто добратися, хлопці доходили до крайніх блокпостів, і вояки тих позицій просили їх не йти далі, бо снайпер зніме.

Немає і дня, щоб дружина з дівчатками не згадували його.

— Він ніби завжди коло нас, і мені завжди дуже боляче бачити дітей, які за ним сумують. Як от Маринка обіймає ведмедика, якого тато їй подарував, а слізки її течуть по щічках. Коли Катюшка дивиться на його нагороди, посмертні, на фото й так хоче спитати його поради, їй того так треба. То болить сильно...

ВАСИЛЬ ЗАДОРОЖНИЙ («КАВКАЗ») (11.10.1965 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

«Його називали «Кавказ» — фільм про Василя Задорожного, відзнятий моїм колегою — журналістом Володею Рунцем, — один із тих відеоспогадів, які в цій квартирі переглядають регулярно. Він про батька й дідуся, про чоловіка-скелю, чоловіка-гору, чоловіка «Кавказа» — міцного, як грузинські вершини.

Василь Задорожний

У свої неповні п’ятдесят він пірнув у епіцентр боїв: спершу на Майдані, а згодом — під Дебальцевим: попервах як волонтер, а потім як доброволець-медик. Він по суті залишився на фронті під час одного з волонтерських візитів «на передок» — не було кому сісти за кермо «таблетки», і сів Василь. Його дружина Оксана у Львові місця собі не знаходила: казав, що на кілька днів їде, а вже тижнями немає. А він все в слухавку: «затримуюся», «затримуюся», «на днях буду». Все виправдовувався, що ніяк не може передати хлопцям авто, бо вони на постійних виїздах, а Василь, мовляв, хоче саме тим, кому віз.

— Василю, що ж ти там так надовго затримався? — питала Оксана, зачиняючи за ним двері невеликої львівської квартири в багатоповерхівці спального району й допомагаючи знімати страшенно затертий і бруднющий бушлат. — Ого, яке все зачовгане, зараз закину в пральку.

— Оксано, ти знаєш, я, певно, дуже банальні речі зараз скажу... Я не можу хлопцям дивитися в очі: їздити туди, возити їм машини і якісь речі, а потім повертатися додому — у тепле ліжко, до коханої жінки, до дітей-онуків, і читати ранкові новини з кавою, гарячою, Оксано, розумієш? З гарячою кавою... Я рушаю від них і дивлюся, які вони засмучені: то ж діти, я їх не можу так більше залишати.

— І що ти надумав?

— Підписати контракт і залишитися служити в першій медроті.

І Оксана мовчала. Вони тільки почали звикати до його коротких поїздок на війну волонтером, коли 4—5 днів вся родина жила в напрузі, а квартира здригалася від кожного повідомлення зі Штабу АТО. А тут — контракт: чоловіка може не бути вдома місяцями. І це не відрядження до Києва чи Харкова. Але Василь уже все для себе вирішив і розмова з дружиною стала скоріше констатацією його намірів. «Кавказ» став водієм військової «швидкої» Нацгвардії, у його групі було п’ять санітарних машин, а за кожною такою автівкою — троє добровольців.

— Тато востаннє приїздив додому на Різдвяні свята, зовсім так ненадовго, — пригадує «Кавказова» донька Марта. — І коли тато повертався на ротацію знову на війну, то так сильно нас із мамою обійняв, що ми ледь дихнути могли, і примовляв ще: «Дівчата, просто знайте, розумійте й аналізуйте: я ж не відпочивати їду, а на війну, тому може всіляке статися». Ох, як же ми тоді за ті слова на тата сварилися. Ну, але ж, бачите, не просто так він їх тоді може говорив: може, відчував що, може, знав. Бо інакше я не вмію то пояснити. Але точно скажу, що він був із тих чоловіків, які хотіли жити, дуже хотіли, йому було заради чого й кого жити. Ну але вінстав у ряди тих, хто їхав туди, куди може побоятися багато інших.

А дзвонив «Кавказ» не рідко: за кожної нагоди; часом, бувало, і до п’яти разів на день, але перший дзвінок завжди був уранці між восьмою та пів на дев’яту. Василь не приховував нічого, що бачив на фронті, хіба недоговорював: чогось не знала Марта, чогось його дружина Оксана, але він точно знав, що вони поговорять одна з одною і поділяться почутим.

— Не дивися телевізор, вони там неправду показують, ти краще слухай мене, — говорив «Кавказ» своїй доні. — Там все набагато гірше й моторошніше, повір мені, там пахне смертю.

«Кавказова» старша онука, яка сиділа найближче до своєї матері — Марти, аж струсонулася від цього тяжкого слова «смерть»,  — вона вже чула це слово від діда, але цього разу якось аж надто моторошно воно прозвучало.

— Для Василя важливо було врятувати кожну душу, — повернулася до розмови пані Оксана,