Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»" автора Дар'я Бура. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 112
Перейти на сторінку:
хлопці, хіба я можу їх підставити? Та й Мішка Балюк там залишився, а ми ж з ним домовилися, що я додому на Новий рік, а він — на Різдво. Нічого... ще зовсім трішки, і я буду вдома.

Валентина проводжала його надвечір до автомобіля і перехрестила на дорогу, а чоловік обійняв по черзі донечок і поцілував кохану. І вона, і дівчатка плакали, жадібно ковтаючи схлипами морозне січневе повітря.

— Бережи себе, Толя... — упівголоса сказала Валентина, а чоловік лиш кивнув головою на згоду.

— Слухайтесь маму, — витиснув із себе він до дівчат, і вони побачили, як в тата потекла щокою сльоза.

Усю ніч жінка дзвонила чоловікові й підбадьорювала, бо бачила ту сльозу, яку він намагався старанно сховати від неї і дітей. А Толік заспокоював і просив поспати. А вона все дзвонила, хвилюючись за дорогу...

А потім почалося. Дебальцеве, висота 307,5. Вона знала, що Толя їхав туди на заміну воякам. Ще навіть дев’ятого лютого чоловік набрав Валентину.

— Гаряче... Родився я, певно, у сорочці.

— Що там? — перелякалася Валентина.

— У нас тут вчора й вночі була невеличка заворушка, але зараз все спокійніше.

— Де ти, Толя? Де ти зараз?

— Все добре, дорога, вже з Мішкою чай п’ємо.

— Він правду каже, — почувся знайомий голос у слухавці.

— Бережіть себе, хлопці...

— Добре, буду на базі ще наберу.

Але з бази увечері Анатолій так і не подзвонив. І не відповів на дзвінки.

— Ми стали шукати... — згадує той страшний вечір 9 лютого жінка. — Дзвонили хлопцям із Нацгвардії, які вижили й добралися до Артемівська, але вони не знали, де наші хмельницькі. Два тижні ми їх не могли знайти: територія була окупована, і туди просто не міг ніхто добратися, хлопці доходили до крайніх блокпостів, і вояки тих позицій просили їх не йти далі, бо снайпер зніме.

Немає і дня, щоб дружина з дівчатками не згадували його.

— Він ніби завжди коло нас, і мені завжди дуже боляче бачити дітей, які за ним сумують. Як от Маринка обіймає ведмедика, якого тато їй подарував, а слізки її течуть по щічках. Коли Катюшка дивиться на його нагороди, посмертні, на фото й так хоче спитати його поради, їй того так треба. То болить сильно...

ВАСИЛЬ ЗАДОРОЖНИЙ («КАВКАЗ») (11.10.1965 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

«Його називали «Кавказ» — фільм про Василя Задорожного, відзнятий моїм колегою — журналістом Володею Рунцем, — один із тих відеоспогадів, які в цій квартирі переглядають регулярно. Він про батька й дідуся, про чоловіка-скелю, чоловіка-гору, чоловіка «Кавказа» — міцного, як грузинські вершини.

Василь Задорожний

У свої неповні п’ятдесят він пірнув у епіцентр боїв: спершу на Майдані, а згодом — під Дебальцевим: попервах як волонтер, а потім як доброволець-медик. Він по суті залишився на фронті під час одного з волонтерських візитів «на передок» — не було кому сісти за кермо «таблетки», і сів Василь. Його дружина Оксана у Львові місця собі не знаходила: казав, що на кілька днів їде, а вже тижнями немає. А він все в слухавку: «затримуюся», «затримуюся», «на днях буду». Все виправдовувався, що ніяк не може передати хлопцям авто, бо вони на постійних виїздах, а Василь, мовляв, хоче саме тим, кому віз.

— Василю, що ж ти там так надовго затримався? — питала Оксана, зачиняючи за ним двері невеликої львівської квартири в багатоповерхівці спального району й допомагаючи знімати страшенно затертий і бруднющий бушлат. — Ого, яке все зачовгане, зараз закину в пральку.

— Оксано, ти знаєш, я, певно, дуже банальні речі зараз скажу... Я не можу хлопцям дивитися в очі: їздити туди, возити їм машини і якісь речі, а потім повертатися додому — у тепле ліжко, до коханої жінки, до дітей-онуків, і читати ранкові новини з кавою, гарячою, Оксано, розумієш? З гарячою кавою... Я рушаю від них і дивлюся, які вони засмучені: то ж діти, я їх не можу так більше залишати.

— І що ти надумав?

— Підписати контракт і залишитися служити в першій медроті.

І Оксана мовчала. Вони тільки почали звикати до його коротких поїздок на війну волонтером, коли 4—5 днів вся родина жила в напрузі, а квартира здригалася від кожного повідомлення зі Штабу АТО. А тут — контракт: чоловіка може не бути вдома місяцями. І це не відрядження до Києва чи Харкова. Але Василь уже все для себе вирішив і розмова з дружиною стала скоріше констатацією його намірів. «Кавказ» став водієм військової «швидкої» Нацгвардії, у його групі було п’ять санітарних машин, а за кожною такою автівкою — троє добровольців.

— Тато востаннє приїздив додому на Різдвяні свята, зовсім так ненадовго, — пригадує «Кавказова» донька Марта. — І коли тато повертався на ротацію знову на війну, то так сильно нас із мамою обійняв, що ми ледь дихнути могли, і примовляв ще: «Дівчата, просто знайте, розумійте й аналізуйте: я ж не відпочивати їду, а на війну, тому може всіляке статися». Ох, як же ми тоді за ті слова на тата сварилися. Ну, але ж, бачите, не просто так він їх тоді може говорив: може, відчував що, може, знав. Бо інакше я не вмію то пояснити. Але точно скажу, що він був із тих чоловіків, які хотіли жити, дуже хотіли, йому було заради чого й кого жити. Ну але вінстав у ряди тих, хто їхав туди, куди може побоятися багато інших.

А дзвонив «Кавказ» не рідко: за кожної нагоди; часом, бувало, і до п’яти разів на день, але перший дзвінок завжди був уранці між восьмою та пів на дев’яту. Василь не приховував нічого, що бачив на фронті, хіба недоговорював: чогось не знала Марта, чогось його дружина Оксана, але він точно знав, що вони поговорять одна з одною і поділяться почутим.

— Не дивися телевізор, вони там неправду показують, ти краще слухай мене, — говорив «Кавказ» своїй доні. — Там все набагато гірше й моторошніше, повір мені, там пахне смертю.

«Кавказова» старша онука, яка сиділа найближче до своєї матері — Марти, аж струсонулася від цього тяжкого слова «смерть»,  — вона вже чула це слово від діда, але цього разу якось аж надто моторошно воно прозвучало.

— Для Василя важливо було врятувати кожну душу, — повернулася до розмови пані Оксана,

1 ... 81 82 83 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"