Читати книгу - "Тарас Бульба"

Потихеньку побіг він, піднявши заступа вгору, наче б намірявся ним кабана, що забрався на баштан, пошанувати, і зупинився перед могилкою. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, увесь травою зарослий. «Камінець цей слід одвалити!» — подумав дід, і заходився обкопувати його з усіх боків. Важкий, клятий камінь! Одначе, упершись в землю ногами добряче, зіпхнув таки його з могили. «Гу!» — пішло долиною. «Туди тобі й дорога! Тепер швидше діло піде!»

Тут дід перестав копати, вийняв ріжка, насипав на кулак табаки і вже ось мав до носа піднести, як ураз щось над головою — «ачхи!» Чхнуло так, що аж дерево ходором заходило, і дідові запирськало усе лице.

— Хоч би набік одвернувся, коли чхнути захотілося! — пробурчав дід, витираючи очі. Оглянувся — нема нікого. — Ну, не любить, видно, чорт табаки! — продовжував він, ховаючи ріжка за пазуху й беручись за заступ. — Дурень же він якийсь, бо такої табаки ні дідові, ні батькові його не доводилося нюхати!

Взявся копати — земля м’яка, заступ так і вгрузає. Ось щось дзенькнуло. Окидавши землю, побачив він - казан.

— Ага, голубчику! Так ось де ти! — скрикнув дід, підважуючи казана заступом.

— Ага, голубчику, так ось де ти! — писнув пташиний дзюб, клюнувши в казан.

Відхилився дід і впустив заступа.

— Ага, голубчику, так ось де ти! — замекекекала з вершечка дерева бараняча голова.

— Ага, голубчику, так ось де ти! — заревів ведмідь, вистромивши з-за дерева морду.

Дрижаки поняли діда.

— Та тут боязко слово сказати! — буркнув він до себе.

— Та тут боязко слово сказати! — пискнув пташиний дзюб.

— Боязко слово сказати! — мекекекнула бараняча голова.

— Слово сказати! — ревнув ведмідь.

— Еге!.. — муркнув дід, та й сам злякався.

— Еге! — пискнув дзюб.

— Еге! — мекекекнув баран.

— Еге! — ревнув ведмідь...

З острахом оглянувся дід: Боже ж ти мій, ніч яка! Ні зорь, ні місяця; навкруги провалля; під ногами

безодня; над головою гора нависла, і ось-ось, здається, так і впаде на голову. І ввижається дідові, що з-за неї вигулькує пика якась: Ой! ой! от так ніс, як ковальський міх; ніздрі — хоч по цебру води влий у кожну. Губи, їй-богу, як дві колоди. Червоні очі з баньок вилізли, язика висолопила, ще й дражниться.

— Цур тобі, пек тобі! — сказав дід, кинувши казана. — На тобі й скарб твій! Яка ж мерзенна пика! — І вже метнувся було тікати, та знов оглянувся і спинився, побачивши, що всюди все, як і раніш було. — Це тільки лякає нечиста сила!

Заходився знов коло казана — ні, важкий. Що робити? Не кидати ж так! Отож з усієї сили вхопив він його руками:

— Ну, раз, раз! ще раз, ще! — І витяг! - Ух! тепер би й табаки понюхати!

Вийняв ріжка; одначе, перед тим як насипати, оглянувся гарненько, чи нема кого. Здається, — нема; та ось увижається йому, що пеньок сопе і дметься, вистромлюються вуха, очі червоним наливаються; ніздрі роздулися, ніс наморщився, ну ось так і чхне. «Ні, не нюхатиму табаки! — подумав дід, ховаючи ріжок, — знов заплює очі сатана». Схопив він мерщій казана і давай тікати, що сили; тільки чує, що ззаду щось так і шмагає лозинами по ногах... «Ай, ай, ай!» — скрикував тільки дід, на всі ноги женучи. І так він добіг аж до попового городу. Тоді тільки трохи відітхнув.

«Де це дід подівся?» — думали ми, ждучи його години зо три. Вже з хутора й мати давно прийшли й принесли горщик гарячих галушок. А діда нема та й нема. Заходилися знов вечеряти самі. Повечерявши, мати помила горщик і назирала очима, куди б його помиї вилити, бо навкруги все грядки були, аж бачить — просто на неї кухва сунеться. Небо було таки темненьке. Чи не з хлопців хтось, жартуючи, заховався ззаду та й підштовхує її?

— Ось якраз сюди й помиї вилити! — промовила й вилила гарячі помиї.

— Ай! - закричало басом.

Глип - дід. Ну, хто ж його знав! їй-богу, думали, що то бочка суне. Признатися, хоч воно трохи й гріх, а, далебі, сміха було дивитись на сиву дідову голову, обілляту помиями та обвішану лушпайками з кавунів та динь.

— Бач, бісова баба! — говорив дід, голову полою витираючи. — Як обпарила! Як свиню під Різдво. Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики. Будете, собачі діти, в золотих жупанах ходити. Погляньте-но, гляньте сюди, чого я вам приніс! — сказав дід і відтулив казана.

Що ж би, ви думали, було там таке? Ну, щонайменше, гарненько подумавши, га? золото? То-то й воно, що не золото: а сміття, непотріб... сором і сказати, що таке. Плюнув дід, кинув казана, ще й руки помив.

І, з тієї пори закляв дід і нас вірити коли-небудь чортові.

— 1 не думайте! — говорив він нам частенько: — Все, що не скаже ворог Христовий, все збреше, сучий син. Нема й на шеляг у нього правди!

І бувало, тільки-но почує старий, що десь не все гаразд:

— Ануте, хлопці, давайте хрестити! — гукне нам. — Так його! так його! гарненько! — і давай хрести класти. А те закляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив плотом і казав кидати туди непотріб усякий: бур’ян і сміття всяке, що згрібалося на баштані.

Так ось як морочить нечиста сила людину. Я знаю добре ту землю: