Читати книгу - "Королівський убивця"

Я сидів непорушно, навіть не думаючи. Під старою хаткою, у виритій пазурами норі, Нічноокий дрімав над кісткою. Я легенько його торкнувся, навіть не будячи. Його спокійне дихання було якорем, за який я вхопився.

— Фітце? Що ти робитимеш?

Очі пекли мені від сліз. Я кліпнув, і це минуло.

— Те, що мені сказано, — із зусиллям сказав я. — Чи я ж чинив коли інакше?

Я повільно вставав. Пейшенс мовчала. Рана на моїй шиї пульсувала. Раптом одним-єдиним моїм бажанням став сон. Вона кивнула мені, коли я попросив пробачення. Вже у дверях я зупинився.

— От чому я прийшов цього вечора. Крім того, щоб з вами побачитися. Королева Кеттрікен збирається відновити Сад королеви. Той, на вершині вежі. Вона згадувала, що хотіла б знати, як його було влаштовано спочатку. За часів королеви Констанс. Я подумав, що ви могли б це згадати для неї.

Пейшенс завагалася.

— Я його пам’ятаю. Дуже добре пам’ятаю. — Якусь мить вона мовчала, а тоді посвітлішала на виду. — Я його тобі намалюю і все поясню. А ти все передаси королеві.

Я глянув їй в очі.

— Думаю, що вам слід піти до неї. Гадаю, що її б це дуже втішило.

— Фітце, мені завжди було складно з людьми. — Її голос зламався. — Я певна, що здамся їй дивною. Нудною. Я не можу…

Голос урвався.

— Королева Кеттрікен дуже самотня, — тихо сказав я. — Її оточують придворні дами, але не думаю, щоб вона мала справжніх друзів. Ви колись були королевою-в-очікуванні. Не можете згадати, як це?

— Я думаю, що наше становище дуже відрізняється.

— Можливо, — погодився я. Обернувся, щоб вийти. — Насамперед ви мали чуйного й люблячого чоловіка.

Пейшенс позаду мене дещо вражено скрикнула.

— І не думаю, щоб принц Регал був тоді таким… хитромудрим, як зараз. А ви ще й мали Лейсі на свій захист. Так, леді Пейшенс. Я певен, що її становище дуже відрізняється від вашого. Воно куди складніше.

— Фітце Чівелрі!

Я зупинився у дверях.

— Повернися, коли я з тобою розмовляю!

Я повільно обернувся, а вона тупнула на мене ногою.

— Тебе справді опосіла хвороба. Ти хочеш мене присоромити! Думаєш, я не виконую свого обов’язку? Не знаю свого обов’язку?

— Міледі?

— Піду до неї завтра. Нехай думає, що я дивна, незугарна й нерозумна. Нудьгуватиме зі мною і шкодуватиме, що я взагалі прийшла. А тоді ти мене перепросиш за те, що змусив це зробити.

— Я певен, що ви самі краще все знаєте, міледі.

— Припини свої двірські хитрощі та йди. Нестерпний хлопчисько!

Вона ще раз тупнула ногою, а тоді відвернулася і втекла назад до своєї спальні. Лейсі притримала мені двері, коли я виходив. Її губи стислися в тонку лінію, очі були опущені, наче вона щосили стримувалася.

— Ну як? — спитав я, виходячи. Знав, що вона не все ще мені сказала.

— Я думаю, що ти дуже схожий на свого батька, — терпко зауважила Лейсі. — Хіба що не такий упертий, як він. Той так легко не здавався.

Вона зачинила за мною двері.

Якусь мить я дивився на них, а затим повернувся у свою кімнату. Я знав, що мушу змінити перев’язку на шиї. Піднявся сходами, моє плече пульсувало щокроку. Зупинився на майданчику. Якийсь час розглядав свічки в канделябрах. Тоді почав підніматися на наступний поверх.

За кілька хвилин я обережно постукав у її двері. Крізь щілину під дверима просочувалося жовте світло свічки, але, коли я постукав, воно негайно зникло. Я витяг ножа і, грюкаючи, спробував відсунути засув на дверях. Вона його поміняла. Здавалося, що додано ще один стержень, важчий, ніж могло підняти вістря мого ножа. Тож я покинув цю справу й пішов собі.

Униз куди легше, ніж угору. Насправді може бути аж надто легко, коли одна рука поранена. Я глянув униз, на хвилі, що пінилися білим мереживом, розбиваючись об далекі скелі. Нічноокий мав рацію. Місяць зумів хоч трохи пробитися з-під хмар. Моя рука в рукавичці трохи зсунулася по шнурку, а я крекнув, коли вся вага тіла дісталася пораненій руці. Небагато зосталося, — пообіцяв я собі. Спустився ще на два кроки.

Лиштва вікна Моллі була вужчою, ніж я сподівався. Я всівся на ній, обкрутивши шнурок довкола руки. Вістря ножа легко ввійшло в шпарину між віконницями: вони були погано допасовані. Верхня засувка піддалася, і я саме змагався з нижньою, коли почув її голос зсередини.

— Якщо ти залізеш — кричатиму. Прибіжать вартові.

— То ти краще наготуй їм чаю, — похмуро відповів я і знову взявся за нижню засувку.

Моллі миттю відчинила віконниці. Стояла у вікні, а вогонь, що танцював у каміні, освітлював її ззаду. Мала на собі нічну сорочку, але ще не заплела волосся. Воно було розпущене й виблискувало, щойно розчесане. На плечі накинула шаль.

— Забирайся, — люто сказала вона. — Геть звідси.

— Не можу, — засопів я. — Не маю сили видертися вгору, а шнурок закороткий, щоб дістатися підмурку.

— Ти не можеш сюди ввійти, — уперто повторила вона.

— Дуже добре. — Я всівся на парапеті, одна нога в кімнаті, друга звисає через вікно. Повз мене прорвався вітер, розвіяв її нічну одіж і роздмухав полум’я в каміні. Я мовчав. За мить вона почала тремтіти.

— Чого ти хочеш? — сердито запитала.

— Тебе. Я прийшов тобі сказати, що завтра йду до короля просити дозволу одружитися з тобою.

Ці слова цілком несподівано злетіли мені з уст. Раптом я усвідомив, що можу казати й робити все. Геть усе.

Моллі якусь мить дивилася. Потім, стишивши голос, сказала:

— Я не хочу з тобою одружуватися.

— А я не збираюся йому це казати. — Я виявив, що щирюся до неї.

— Ти нестерпний!

— Так. І дуже перемерзлий. Прошу, дозволь мені принаймні забратися з холоду.

Вона не дозволила. Однак відступила від вікна. Я легко застрибнув, незважаючи на завданий руці струс. Зачинив віконниці. Перейшов через кімнату. Став навколішки біля каміна й докинув туди дров, розвівши потужне вогнище, щоб вигнати з кімнати холод. Тоді підвівся і почав відігрівати руки. Моллі не сказала ні слова. Стояла, пряма, як меч, схрестивши руки на грудях. Я глянув на неї й усміхнувся.

Вона