Читати книгу - "Парі на каченя, або Пограємось хлопчики, Тіна Вітовт"

Артем

- Тобі не здалося, що Рита надто дивно себе вела вночі? - вкотре задав питання Тимуру.

Ми всією нашою компанією вибралися в місто. Доки дівчата зі Стасом ходили крамницями ми пили каву біля торгового центру. Стас вже не відходив від Лєри ні на крок, аргументуючи це тим що скоро закінчиться літо і вони вже не зможуть проводити стільки часу разом.

- Можливо вже годі мучити себе? - не витримав Тимур, помішуючи свій напій. - Якщо тебе так гризе відчуття провини за наше дурнувате парі, то зізнайся нарешті.

- Легко тобі говорити, - зітхнув, - важко уявити що зробить Ритка, коли дізнається причини початку наших загравань.

- То підемо на амбразуру розбірок разом, - знизавши плечима спокійно далі говорив друг, - щоб розділити провину за скоєне, тоді може навіть цілими, частково, залишимося.

На останньому Тимур разом зі мною нервово реготнув. Все ж таки не один я переживав через скоєне. Ось гризе нас провина за дитячу поведінку. Зараз би нізащо такого не начудили. 

Що нас тоді спонукало до такого рішення? 

Невідомо.

- Все побиваєтеся через свою безголовість? - о, Стас прийшов, невже його в шию погнали?

- А ти чому не слідуєш по п'ятах своєї королеви? - підколов його Тимур. - Ще скажи що тебе вигнали з білизняного відділу?

- Звідки дізнався? - спантеличений питанням, застиг стовпом Стас.

Від його реакції ми розреготалися. Додумалися дівчата, як здихатися хлопця. Напевно заважав обмивати нам кісточки. От і відправили подалі зайві вуха.

- Заспокойся, це перше що спало на думку, - трохи заспоїв його Тимур, в примирливому жесті піднявши вільну руку.

- Краще візьми кави, вони ще довго будуть ходити, - додав я.

Де якийсь час потупцявши перед торговим центром вирішили трохи прогулятися. Дівчатам потрібен і справді час відпочити від нас, ми і так без перестанку маячимо у них на очах.

Вирішили пройтися в парк до річки. Написали дівчатам повідомлення де нас шукати і зі спокійною душею побрели у вибраному напрямку.

По дорозі неодноразово підіймали тему зізнання у скоєному злочині, але нічого путнього так і не придумали. Кожен придуманий алгоритм дій мав свої мінуси.

Чому так легко зробити дурниці, а виправляти, або зізнаватися у скоєному, так важко?

На нашому місці було зайнято. Сиділи наші знайомі дівчата. Непогані співрозмовниці були б, якби не одне але. І це але було тим що вони наші колишні дівчата, які неодноразово намагалися відновити наші відносини. Їх не зупиняло навіть то що ми були проти цього. 

Здавалося ми все обговорили та погодили, але через деякий час вони знову і знову розпочинали свою стару пісню "ми ж вас так любимо, не можемо забути". Вже жодні слова не діяли. 

От і зараз вони сиділи на нашому звичному місці та озиралися на всі боки. Можливо чекають когось, а ми завадили? 

Та де там. Тільки нас побачили, так відразу засяяли задоволеними посмішками. І всі наші хороші сподівання на їхню адресу випарувалися. Вони очікували нас, а не когось іншого.

Набридло. Скільки можна? Вже півроку часу це сталкерство триває. Літо було перепочинком. Вони не бували у нашому заміському будинку, і це було правильно не розповідати про нього їм, інакше і туди б приїхали.

Якщо так і далі продовжиться доведеться міняти свої звичні місця відпочинку.

Вже хотіли розвернутися і податися куди подалі звідси, але нас окликнули. Довелося привітатися, нечемно тікати...