Читати книгу - "Танок драконів"

Ланістер і її права,— король відставив кухоль.— Але це ти здатен об’єднати навколо мене Північ. Прапороносці твого батька радше пристануть до сина Едарда Старка. Навіть лорд Надто-Тлустий-Щоб-Сідати-На-Коня. Біла Гавань забезпечить мені джерело постачання припасів і надійний прихисток, куди в разі потреби можна відступити. Ще не пізно виправити свою дурну помилку, Сноу. Прихили коліно і присягни мені своїм байстрючим мечем — і підведешся Джоном Старком, лордом Вічнозимським і хранителем Півночі.

«Скільки разів ще треба повторювати?»

— Я присягнув мечем Нічній варті.

Станіс скривився.

— Твій батько демонстрував таку саму впертість. Він називав її «честю». Що ж, честь має свою ціну, як, на свою біду, пересвідчився лорд Едард. Якщо тебе це втішить, Горпа і Масі чекає розчарування. Я більше схиляюся до того, щоб віддати Вічнозим Арнольфу Карстарку. Це гідний північанин.

— Північанин.

«Краще вже Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой»,— сказав собі Джон, але ця думка заледве його втішила.

— Карстарки покинули мого брата серед ворогів.

— Потому як твій брат відрубав лордові Рикарду голову. Арнольф тоді був за тисячу льє звідти. У його жилах тече кров Старків. Кров Вічнозиму.

— Так само як і в половини інших домів Півночі.

— Але ці інші доми не присягнули мені.

— Арнольф Карстарк — горбатий старигань, і навіть замолоду він не був справжнім вояком, як-от лорд Рикард. Суворі умови походу можуть його просто вбити.

— Він має спадкоємців,— огризнувся Станіс.— Двох синів, шістьох онуків, ще й доньок. Якби в Роберта були законні діти, багато хто з нині загиблих міг би й досі жити.

— Морс Крукохарч, ваша світлосте, кращий вибір.

— Страхфорт покаже.

— То ви все-таки вирішили нападати?

— Попри раду великого лорда Сноу? Ага. Горп і Масі, може, й честолюбці, але вони мають рацію. Не можу я сидіти склавши руки, поки зоря Руза Болтона сходить, а моя заходить. Я мушу вдарити і показати Півночі, що мене ще слід боятися.

— У своєму полум’ї леді Мелісандра не бачила тритона Мандерлі,— сказав Джон.— Якби з вами була Біла Гавань і лицарі лорда Ваймана...

— «Якби» — це слово для дурнів. Від Давоса досі нема звісток. Може, він так і не зміг дістатися Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що у вузькому морі вирують шторми. Хай там як, а я не маю часу ні горювати, ні чекати чергової примхи лорда Надто-Тлустого. Вважатимемо, що Біла Гавань не зі мною. А оскільки зі мною немає і сина Вічнозиму, я можу сподіватися тільки відвоювати Північ силою. Доведеться брати приклад з Роберта й робити, як книжка пише. Хоча сам він книжок не читав. Мушу несподівано завдати ворогам смертельного удару.

Джон збагнув, що до його слів не дослухалися. Станіс або візьме Страхфорт, або загине у спробі його взяти. «Нічна варта не бере участі у війнах»,— прошепотів голос у нього в голові, а інший заперечив: «Але Станіс бореться за королівство, а залізні поневолюють і грабують».

— Ваша світлосте, я знаю, де ви зможете поповнити свої ряди. Віддайте мені дикунів — і я радо розповім вам, де і як.

— Я віддав тобі Тарараха. І досить.

— Я хочу всіх.

— Дехто з твоїх побратимів запевняє мене, що ти й сам наполовину дикун. Це правда?

— Для вас вони — просто мішені для стріл. На Стіні я зможу їх використати краще. Віддайте їх мені — і я покажу вам шлях до перемоги... і де взяти людей.

Станіс потер загривок.

— Торгуєшся, як карга за тріску, лорде Сноу. Нед Старк тебе прижив не з якоюсь рибачихою? Скільки людей?

— Дві тисячі. Можливо, три.

— Три тисячі? І що це за люди?

— Горді. Голодні. Гонорові, коли йдеться про їхню честь, але запеклі вояки.

— Сподіваюся, це не якийсь байстрючий трюк. Чи обміняю я три сотні вояків на три тисячі? Ну певна річ. Я ж не останній дурень. А якщо я тобі залишу й королівну, даси слово, що не відпустиш її?

«Ніяка вона не королівна».

— Як зволите, ваша світлосте.

— Мені потрібно примусити тебе дати обітницю перед деревом?

— Ні.

«Це був жарт?» Зі Станісом важко було сказати.

— Тоді домовилися. І де ж ці люди?

— Ось тут,— Джон поклав обпечену долоню на карту на захід від королівського гостинцю й на південь від Дару.

— У горах? — підозріливо запитав Станіс.— Щось я не бачу тут замків. Ні доріг, ні міст, ні сіл.

— Карта — це не справжній ландшафт, завжди казав батько. Тисячі років у тіснинах і на гірських луках мешкають люди, очолювані вождями кланів. Їх можна назвати маломожними лордами, але самі себе вони так не називають. Їхні звитяжці воюють величезними дворучними мечами, а простолюд — пращами й ратищами з гірського ясеня. Вони сварливі, цього не заперечиш. Коли не воюють між собою, пасуть отари, рибалять у Крижаній затоці й розводять найвитриваліших на світі коней.

— І ти вважаєш, вони воюватимуть за мене?

— Якщо їх попросити.

— Чого я маю вимолювати те, що належиться мені по праву?

— Я сказав «попросити», а не «вимолювати»,— Джон прибрав руку з карти.— Листи розсилати немає сенсу. Вашій світлості доведеться піти до них особисто. З’їсти з ними хліба-солі, випити елю, послухати волинщиків, похвалити вроду їхніх доньок і мужність синів — і ви отримаєте їхні мечі. У кланах не бачили короля відтоді, як Торен Старк прихилив коліно. Своїм приїздом ви зробите їм честь. Накажете їм воювати за вас — і вони тільки перезирнуться між собою і промовлять: «Він хто такий? Мені він не король».

— Про яку кількість кланів ідеться?

— Близько сорока, малих і великих. Флінти, Вули, Норі, Лідли... якщо завоюєте прихильність Старого Флінта й Барила, решта не забаряться.

— Барила?

— Це Вул. У нього найкругліше черево в усіх горах і найбільше людей. Вули рибалять у Крижаній затоці й страхають діток залізними, які заберуть їх, якщо ті не будуть чемними. Але дійти до них ваша світлість зможе тільки через землі Норі. Вони мешкають найближче до Дару й завжди були добрими приятелями Варти. Можу дати провідників.

— Можеш? — Станіс ніколи не проґавить таких тонкощів.— Чи даси?

— Дам. Вам без них не обійтися. І неспотикливих гаронів дам. Дороги в горах більше схожі на козячі стежки.

— Козячі стежки? — король звузив очі.— Я кажу, що треба