Читати книгу - "Битва королів"

Арія

Видершись на найвищу гілку, Арія крізь віття угледіла димарі. Солом’яні стріхи тулилися до озера й річечки, що впадала в нього, а поряд з довгою будівлею з лупаковим дахом у воду ввігнався дерев’яний пірс.

Арія поповзла по гілці, поки та не прогнулася під її вагою. На причалі не було човнів, але з деяких димарів здіймалися тоненькі цівки диму, а з-за стайні стирчав хвіст фургона.

«Там хтось є». Арія закусила губу. Всі інші місця, які вони проїжджали, виявлялися порожніми й покинутими. Хутори, села, замки, септи, токи — байдуже. Все, що горіло, Ланістери спалили, все, що вмирало, вони повбивали. Навіть, коли змога, підпалювали ліси, хоча листя й досі було зелене й вологе після недавніх дощів, тож пожежі не поширювалися.

— Вони б і озеро спалили, якби змогли,— сказав Гендрі, й Арія була з ним згодна. Тої ночі, коли їм вдалося втекти, вогонь підпаленого міста горів так ясно, відбиваючись у воді, аж здавалося, що й озеро палає.

Наступної ночі, набравшись хоробрості, вони прокралися на руїни, але там уже нічого не лишилося, крім почорнілого каміння, порожніх кістяків будинків і трупів. Де-не-де від золи ще здіймалися цівки світло-сірого диму. Пиріжок умовляв не повертатися, а Ломі обізвав їх бовдурами й запевнив, що сер Ейморі обов’язково їх упіймає і теж повбиває, та коли вони дісталися тверджі, Лорч зі своїми вояками давно вже поїхав. Брама була розбита, стіни частково зруйновані, а всередині напхом напхано непохованими мерцями. Гендрі досить було одного погляду.

— Убиті, всі до ноги,— мовив він.— І собаки теж попрацювали, поглянь.

— Або вовки.

— Собаки, вовки — хіба не байдуже? Тут уже по всьому.

Та Арія не хотіла йти, поки не знайдуть Йорена. Його не могли вбити, запевняла вона себе, він міцний і витривалий, і до того ж брат Нічної варти. Вона так і сказала Гендрі, коли вони обшукували тіла.

Від удару бойового топора Йоренова голова тріснула навпіл, але велика розкошлана борода не могла належати нікому, крім нього, так само як і вбрання, латане і непране і таке вицвіле, що вже здавалося не чорним, а сірим. Сер Ейморі й не подумав ховати ні своїх, ні чужих, тож поряд з Йореном лежало купою четверо ланістерівських солдатів. Цікаво, думала Арія, скільки людей знадобилося, щоб упоратися з ним?

«А він хотів відвезти мене додому»,— думала вона, копаючи старому яму. Мерців було забагато, щоб поховати їх усіх, але принаймні Йорен, наполягла Арія, повинен мати могилу. «Він збирався безпечно доправити мене додому у Вічнозим, він обіцяв». Їй хотілося плакати. Й водночас кортіло хвицонути його ногою.

Це Гендрі згадав про лордійчукову вежку і про трьох хлопців, яких Йорен послав її обороняти. Її теж атакували, але кругла вежа мала тільки один вхід — двері на другому поверсі, до яких вела драбина. Коли драбину затягнули всередину, вояки сера Ейморі не могли туди потрапити. Ланістери обклали вежу хмизом і підпалили, але камінь не горів, а Лорчеві забракло терпцю тримати її в облозі. На поклик Гендрі двері відчинив Клепач, а коли Курц сказав, що ліпше й далі рухатися на північ, ніж вертатися, в Арії прокинулася надія все-таки дійти до Вічнозиму.

Ну, селище — не Вічнозим, але солом’яні стріхи обіцяли тепло, прихисток, а може, навіть і харч — якщо, звісно, хлопці ризикнуть туди поткнутися. Хіба що там Лорч. «У нього коні, він рухається швидше за нас».

Довгий час Арія з дерева спостерігала, сподіваючись щось побачити: людину, коня, прапор,— аби тільки дізнатися, хто тут. Кілька разів вона нібито зауважила рух, але хати були так далеко, що вона не мала певності. Одного разу дуже чітко долинуло іржання коня.

У повітрі було повно птахів — здебільшого ворон. Здалеку вони, кружляючи над солом’яними стріхами, здавалися не більшими за мух. На сході лежало Боже Око — гладенька блакить, яка заповнювала півсвіту. Були дні, коли Арія, простуючи мулистим берегом (Гендрі й чути не хотів про дороги, й навіть Пиріжок з Ломі з ним погоджувалися), відчувала, наче озеро кличе її. Кортіло стрибнути в ці спокійні блакитні води, знову почутися чистою, плавати, хлюпатися та грітися на сонечку. Але вона не наважувалася в усіх на очах скинути одяг, навіть щоб випрати. Наприкінці дня вона часто всідалася на валуні, опустивши ноги у прохолодну воду. Вона зрештою викинула свої порепані й зотлілі черевики. На початку йти босоніж було важко, але водянки нарешті полускали, порізи загоїлися, а шкіра на підошвах загрубіла. Мул між пальцями створював славне відчуття, а ступати по землі було приємно.

З верхівки дерева Арія бачила лісистий острівець на північному сході. За тридцять ярдів од берега на поверхні ковзало трійко чорних лебедів, таких безтурботних... ніхто не повідомив їм про війну, і їм було байдуже до підпалених міст і замордованих людей. Арія тужливо спостерігала за ними. Їй хотілося перекинутися на лебедя. Й водночас хотілося лебедя з’їсти. Поснідала вона жолудями і жменькою комах. Коли звикнеш, комахи вже не здаються такими бридкими. Черв’яки бридкіші, але не гірші за біль у вже кілька днів порожньому животі. Добувати комах було легко: досить просто перевернути каміння. Колись маленькою Арія з’їла комаху, щоб Санса запищала, тож з’їсти другу вже не боялася. Ласка теж не бридилася — їла, а от Пиріжок виблював жука, якого спробував проковтнути, а Ломі з Гендрі навіть куштувати не хотіли. Вчора Гендрі зловив жабу й поділився нею з Ломі, а кілька днів перед тим Пиріжок натрапив на ожину й начисто обдер кущ, хоча здебільшого вони перебивалися на воді й жолудях. Курц навчив їх товкти жолуді камінням. Смак був жахливий.

Шкода, що браконьєр помер. Він знав про ліси більше, ніж усі вони разом узяті, та коли він затягав драбину у вежку, йому в плече поцілила стріла. Тарбер заліпив рану мохом і мулом з ріки, й день-два Курц казав, що рана — проста подряпина, хоча шкіра в нього на шиї посиніла, а на підборіддя й на груди поповзли червоні смуги. Одного ранку він просто не зміг підвестися, а до наступного помер.

Його поховали під кам’яним насипом; меч і мисливський ріжок узяв собі Клепач, а лук, чоботи й ніж — Тарбер. Коли вони зникли, то забрали це все з собою. Спершу хлопці думали, що ці двоє просто пішли на полювання, що вони скоро повернуться й нагодують усіх дичиною. Але вони чекали й чекали, а ті