Читати книгу - "Битва королів"

Пиріжок під деревом загавкав по-собачому. Це Курц навчив умовні сигнали подавати звіриною мовою. Старий браконьєрський трюк, казав він, от тільки Курц помер, так і не навчивши їх ці сигнали подавати правильно. По-пташиному Пиріжок цвірінькав жахливо. Собачий гавкіт звучав переконливіше, але не набагато.

Розчепіривши руки для рівноваги, Арія перестрибнула з верхньої гілки на одну нижче. «Водяний танцюрист ніколи не падає». Обхопивши пальцями ніг галузку, легконога Арія пройшла кілька футів, тоді скочила вниз на більшу гілку й потягнулася крізь плутанину листя, намацуючи стовбур. Під пальцями на руках і ногах відчувалася шерехатість кори. Арія швидко спустилася, в кінці стрибнувши з шестифутової висоти й по приземленні перекотившись.

Гендрі подав їй руку, допомагаючи підвестися.

— Довго тебе не було. Що там видно?

— Рибальське селище на узбережжі, зовсім маленьке, на північ від нас. За моїми підрахунками, двадцять шість солом’яних стріх і один лупаковий дах. Ще виднівся хвіст фургона. Хтось там є.

Почувши її голос, з кущів виповзла Ласка. Це Ломі так її назвав. Казав, вона схожа на ласочку, і хоча це було не так, не можна ж і далі називати її плаксійкою, тим паче що дівчинка нарешті припинила плакати. Рот у неї був весь у бруді. Арія сподівалася, що вона не їла знов мулу.

— А людей там видно? — запитав Гендрі.

— Переважно дахи,— мовила Арія,— але з деяких димарів здіймався дим, а ще чулося іржання коня.

Ласка вчепилася їй у ногу, міцно обхопивши руками. Останнім часом вона так іноді робила.

— Якщо там люди, є й харчі,— вигукнув Пиріжок надто голосно. Гендрі раз у раз попереджав його, щоб поводився тихо, але це не діяло.— Може, і з нами поділяться.

— А може, повбивають нас,— сказав Гендрі.

— Не повбивають, якщо ми здамося,— з надією зронив Пиріжок.

— Ти просто як Ломі!

Ломі Зеленорукий сидів поміж двох товстих дубових коренів. Під час битви за тверджу йому стрілою пробило литку. Під кінець наступного дня він заледве стрибав на одній нозі, тримаючись за Гендрі, а зараз уже й стрибати не міг. Відчахнувши з дерев кілька гілок, вони змайстрували для нього ноші, але носити його в ношах було важко, просувалися повільно, до того ж щоразу, як ноші підстрибували, він зойкав.

— Треба нам здатися,— товкмачив він.— І Йорену слід було так учинити. Відчинити двері, як йому наказали.

Арії вже набридло слухати скигління Ломі, що Йорену треба було здатися. Коли його несли, він тільки про це й торочив, а ще про свою ногу й порожній живіт.

Пиріжок був з ним згоден.

— Йорену звеліли відчинити браму. Звеліли іменем короля. Слід робити те, що наказують іменем короля. В усьому винен той смердючий старий! Здався б — і нам би дали спокій.

— Лицарі й лордійчуки,— нахмурився Гендрі,— вони беруть одне одного в полон і платять викуп, але до таких, як ти, їм байдуже,— відтяв він і обернувся до Арії.— Що там ще видно?

— Якщо це рибальське селище, нам би продали рибу, точно кажу,— мовив Пиріжок. Озеро кишіло рибою, але вони не мали чим її ловити. Арія спробувала лапати руками, як це на її очах робив Кос, але риба прудкіша за голубів, а вода грає жарти з зором.

— Рибу... ну, не знаю,— Арія посмикала Ласку за сплутане волосся, міркуючи, чи не краще просто його обтяти.— Трохи далі біля води багато ворон. Там якесь падло.

— Риба, яку вимило на берег,— сказав Пиріжок.— Якщо ворони їдять її, і ми зможемо.

— Ліпше кілька ворон піймати та з’їсти,— мовив Ломі.— Розпалити вогонь і засмажити їх, як курей.

Коли Гендрі хмурився, то вигляд мав лютий. Його чорна борода розрослася, як зарості вересу.

— Я сказав: ніяких багать!

— Ломі голодний,— заскиглив Пиріжок,— і я теж.

— Ми всі голодні,— мовила Арія.

— Ти — ні,— сплюнув, сидячи на землі, Ломі.— Хробачий дух!

Арії кортіло зацідити йому просто в рану.

— Кажу, якщо хочеш, можу й тобі черв’яків накопати.

Ломі бридливо скривився.

— Якби не нога, я б нам вепра вполював.

— Вепра,— передражнила Арія.— Для полювання на вепра потрібні спеціальні списи, коні й собаки, а ще люди, які сполохають вепра з його лігва.

У вовчому лісі батько полював на вепра разом з Робом і Джоном. Одного разу навіть Брана з собою взяв, а от Арію не брав ніколи, хоч вона й була старша. Септа Мордейн казала, що полювання на вепра не для леді, а мама лише пообіцяла, що коли Арія подорослішає, у неї буде свій сокіл. Вона вже подорослішала, але якби в неї зараз був сокіл, вона б його з’їла.

— Скільки ти там знаєш про полювання на вепра? — підкусив Пиріжок.

— Більше за тебе.

Гендрі був не в гуморі, щоб це слухати.

— Ану замовкніть, ви двоє, мені треба поміркувати, що нам робити.

Коли треба було поміркувати, у нього завжди робився страдницький вигляд, так наче це йому завдавало скаженого болю.

— Здаймося,— сказав Ломі.

— Кажу тобі: заткайся зі здаванням. Ми навіть не знаємо, хто там. Може, вдасться трохи харчів поцупити.

— Ломі поцупив би, якби не нога,— мовив Пиріжок.— У місті він був злодієм.

— Поганим злодієм,— відтяла Арія,— якщо зловився.

Гендрі примружив очі на сонце.

— Найкраще підкрастися надвечір. У сутінках піду на розвідку.

— Ні, я піду,— заперечила Арія,— бо від тебе забагато шуму.

Гендрі знову розлютився.

— Разом підемо.

— Хай іде Арі,— сказав Ломі.— Скрадається він краще за тебе.

— Кажу, підемо разом!

— А що як ви не повернетеся? Пиріжок сам мене не потягне, ви ж розумієте...

— А ще тут вовки,— втрутився Пиріжок.— Я їх чув учора вночі, стоячи на чатах. Вили зовсім близько.

Арія теж їх чула. Вона спала у вітті береста, але виття збудило її. Добру годину сиділа вона без сну, дослухаючись, і по спині їй повзли сироти.

— А ти навіть не дозволяєш нам запалити багаття, щоб їх відганяти,— сказав Пиріжок.— Так нечесно — лишати нас на поталу вовкам.

— Ніхто вас не лишає,— обурено мовив Гендрі.— Якщо з’являться