Читати книгу - "Битва королів"

— Хай хто там буде, здайтеся їм,— заскиглив Ломі.— Мені ліки потрібні — нога так болить!

— Якщо там будуть ліки, я принесу,— сказав Гендрі.— Арі, ходімо, треба підкрастися ближче, поки сонце не сіло. Пиріжок, притримай Ласку, не хочу, щоб вона причепилася.

— Минулого разу вона мене хвицнула.

— Я сам тебе хвицну, якщо не втримаєш її тут.

Не чекаючи відповіді, Гендрі натягнув на голову свого сталевого шолома й рушив уперед.

Арії довелося бігти підтюпцем, щоб не відставати. Гендрі був на п’ять років старший за неї і на фут вищий, а до того ж довгоногий. Деякий час він мовчав, шумно пробираючись крізь дерева з сердитим виразом на обличчі. Та нарешті, зупинившись, мовив:

— Думаю, Ломі помре.

Арія не здивувалася. Курц помер від рани, а він був набагато міцніший за Ломі. Щоразу як приходила черга Арії тягнути Ломі, вона відчувала, як пашить його шкіра, який сморід іде від ноги.

— Може, знайдемо мейстра...

— Мейстри бувають тільки в замках, та навіть якби ми і знайшли мейстра, він об таких, як Ломі, рук не паскудитиме,— Гендрі пірнув під низько навислу гілку.

— Неправда! — Арія була певна: якби вони звернулися до мейстра Лувіна, він би допоміг.

— Він усе одно помре, і що швидше, то краще для нас усіх. Слід його просто кинути, як він просить. Якби поранений був я чи ти, він би нас кинув, ти ж розумієш.

Чіпляючись за коріння, вони круто спустились у ярок, а тоді видерлися з другого його боку.

— Мені набридло його тягнути і набридло слухати: здаймося, здаймося! Якби він був ходячий, я б йому всі зуби повибивав. З Ломі жодної користі. І з плаксійки теж.

— Відчепися від Ласки, вона просто налякана й голодна,— Арія озирнулася, але дівчинка вперше до них не прив’язалася. Мабуть, Пиріжок її тримає, як велів Гендрі.

— Вона — теліпайло,— уперто повторив Гендрі.— І вона, і Пиріжок. І Ломі, вони тільки вповільнюють нас, через них ми загинемо. Ти єдина з усіх, хто на щось годиться. Хоч ти й дівчина.

Арія закам’яніла.

— Я не дівчина!

— Дівчина. Невже гадаєш, я такий самий дурний, як вони?

— Ні, ти ще дурніший. У Нічну варту не беруть дівчат, усі це знають.

— Щира правда. Не знаю, навіщо Йорен узяв тебе, в нього мали бути якісь причини. Та все одно ти дівчина.

— Ні!

— То витягни свій прутик і відлий. Давай.

— Мені не хочеться. Якби хотілося, я б зараз...

— Брехуха. Ти не можеш нічого витягнути, бо не маєш. Коли нас було тридцятеро, я на це уваги не звертав, але ти завжди бігаєш у ліс, щоб відлити. Так не робить ніхто — ні Пиріжок, ні я. Якщо ти не дівчина, то якийсь євнух.

— Сам ти євнух!

— Сама знаєш, що це не так,— посміхнувся Гендрі.— Хочеш, дістану прутень і доведу? Мені нема чого приховувати.

— Ні, є! — випалила Арія, відчайдушно намагаючись зіскочити з теми про прутень, якого в неї нема.— У заїзді золоті плащі шукали тебе, а ти не кажеш чому.

— Хотів би я сам це знати. Думаю, Йорен знав, але мені він не сказав. А чому ти вирішила, що вони прийшли по тебе?

Арія закусила губу. Вона пам’ятала Йоренові слова того дня, коли він обтяв їй коси. «Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і, може, ще кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки от спершу тебе зґвалтує». Тільки Гендрі не такий, і його теж шукає королева.

— Скажу, якщо скажеш ти,— мовила вона обережно.

— Я б сказав, якби знав, Арі... тебе так справді кличуть, чи в тебе дівчаче ім’я?

Арія сердито втупилась у покорчений корінь у себе під ногами. Вона збагнула, що далі прикидатися не вийде. Гендрі здогадався, і в неї в штанах немає того, що могло б його переконати. Лишається витягти Голку й убити його — або довіритися йому. Вона не була певна, що зможе його вбити: у нього теж є меч, і сам він набагато дужчий. Тож зоставалося казати правду.

— Ломі й Пиріжок не мають дізнатися,— сказала вона.

— І не дізнаються,— пообіцяв він.— Не від мене.

— Арія,— звела вона на нього очі.— Мене звати Арія. З дому Старків.

— З дому...— зробив він паузу, а тоді мовив,— королівський правиця звався Старком. Той, якого стратили як зрадника.

— Не був він зрадником. Він був моїм батьком.

У Гендрі розширилися очі.

— То от чому ти думала...

Вона кивнула.

— Йорен віз мене додому у Вічнозим.

— Я... то ти високого роду, ти... ти будеш леді...

Арія опустила погляд на свій подертий одяг і босі ноги, порепані й мозолясті. Під нігтями зібрався бруд, лікті були в струпах, долоні в подряпинах. «Навіть септа Мордейн мене б не впізнала, це точно. Санса, мабуть, упізнала б, але вдала, що не впізнає».

— Моя мама — леді, і сестра, а от я ніколи такою не була.

— Ні, була. Ти була дочкою лорда й мешкала в замку, хіба ні? І ти... боги праві, я б і не...— Гендрі зненацька зніяковів, чи й навіть злякався.— Ці розмови про прутень, не слід було мені казати... Я ж у тебе на очах відливав і все таке, я... я перепрошую, міледі.

— Припини! — засичала Арія. Він що — глузує?

— Я пам’ятаю про гарні манери, міледі,— як завжди, уперто сказав Гендрі.— Коли до нас у кузню приходили високородні дівчата з батьками, майстер казав, що я маю прихиляти коліно й говорити тільки тоді, коли до мене звернуться, а ще називати їх «міледі».

— Якщо ти почнеш називати мене «міледі», навіть Пиріжок про все здогадається. І відливай, будь ласка, як і раніше.

— Я зволить міледі.

Арія ляснула його в груди обома руками. Перечепившись через камінець, він гепнувся на п’яту точку.

— Яка з тебе дочка лорда! — розсміявся він.

— Отака,— копнула вона його в бік, але він тільки гучніше зареготав.— Регочи скільки влізе. А я піду подивлюся, хто в селищі.

Сонце вже опустилося за верхівки дерев; зовсім скоро