Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Премінгер зосередив погляд на сріблястому свистку, що звисав з шиї чоловіка, який нахилився над ним, — блискучому, галасливому символі влади на майстерно виконаному саморобному пластиковому ремінці. «Табір Каягога[152]?» — спитав він.

«Ти про що?».

«Ви були в таборі Каягога? Ваш ремінець нагадує табір Каягога сорок першого року. Фіолетове та зелене на тлі білого пластику».

«Та давай вже, хлопче, прокидайся».

«Я не сплю».

«Гаразд, — почав чоловік, — ти, мабуть, думаєш, що це дивно, коли соціальний директор заходить до кімнати такого гостя, як ти».

«Ми всі американці», — пробурмотів Премінгер.

«А справа в тому», — продовжував той, — «що я хотів дещо з тобою обговорити. Але насамперед я хочу, щоб ти зрозумів: Біберман не знає, що я тут. Він мене до цього не підбурював. Власне кажучи, він, мабуть, звільнив би мене, якби знав, що я збираюся сказати, але… Господи ти боже мій, Річарде, це ж сімейний готель, якщо ти розумієш, про що я». Це «господи ти боже мій, Річарде» нагадало Премінгеру тих професійних співробітників ХСМЛ[153] у фірмових футболках, що ставляться до своєї божби свідомо та ощадливо. «Те, що сталося вчора, чесно кажучи, могло би вбити такий маленький готель, як цей. Десь у великому, такому, як “Гроссінгер”, це нічого б не значило. Це проковтнули б непомітно, правда ж? Ти можеш сказати, що це взагалі не моя справа, але Біберман добре до мене поставився, і я не хочу бачити його в халепі. Він забрав мене з клубу в Джерсі й привіз сюди. Я не збираюся хаяти свою професію, але треба дивитися правді в очі: можна дожити до старості, так і не піднявшися в шоу-бізнесі вище за Гудзон-театр. Він одного разу побачив мій матеріал, йому сподобалося, він сказав, якщо я поїду з ним, то зможу потім переробити щось із кращого на мюзикл, наприклад. І він дотримав свого слова. Свобода дій. Необмежена. Абсолютно необмежена, Річарде. Ну, ти сам знаєш, ти ж чув ці комічні арії з речитативом. Це добрий матеріал, хіба ні? В горах такого не почуєш. Воно, звісно, непристойне, але талановите, правда ж? Ця шалена Естелла не вміє співати, в неї немає класу, ми обидва це знаємо, але матеріал є, так? Він є». Він вважав, що всі тільки й мріють взяти його на роботу.

«І що?» — спитав Премінгер.

«Гаразд, — сказав соціальний директор ніяково, — я піду, а ти одягайся. Я тільки хотів сказати — ти ж знаєш, як я ставлюся до цього дядька, тому й попереджаю тебе, що можуть бути якісь розмови. Ну, там місіс Франкель і все це збіговисько… Якщо щось почуєш, затуляй їм пельку, зрозумів? Пояснюй їм». Він повернувся й пішов до дверей.

Премінгер хотів спитати «Що пояснювати?», але було вже пізно. Соціальний директор уже вийшов. Було чутно, як у коридорі він стукає до сусіднього номеру. Там щось зашурхотіло, й за мить хтось підійшов до дверей. Премінгер почув рипіння ручки та дверних петель, нутряне зітхання дерева, коли двері розчинилися навстіж, і вступне мурмотіння соціального директора, який щось нерішуче пояснював і вибачався. Намагаючись розібрати слова, Премінгер помітив, як голос директора змінюється, стає гучнішим і впевненішим і зрештою набуває того тону дешевої конспіративності, який був його лінгва-франка[154]. «Між нами кажучи…» — мабуть, говорив він тепер, хитрувато підморгуючи й, можливо, навіть торкаючись пальцем грудей співбесідника.

Премінгер знову відкинувся на подушку, забувши про соціального директора. За кілька хвилин він почув довгий голосний дзвінок — друге запрошення до сніданку. Це було останнє попередження готелю «Біберман», і знову в ньому була чутна настирливість пожежної тривоги. Одного разу він сказав Нормі: якщо в готелі станеться пожежа й вони ввімкнуть пожежну сигналізацію, постояльці, згідно зі своїм умовним рефлексом, вирушать до їдальні. Ну, його з ними, в усякому разі, не буде, подумав Річард Премінгер, готельний одинак. Вони ходили, грали, їли у неймовірній згуртованості, з підозрою і навіть страхом дивлячись на тих, хто тримався осібно, хто вибачався й відмовлявся. Вони навіть у кіно до міста їздили групами осіб по десять. Він бачив, як вони набивалися в мікроавтобуси, а в кінотеатрі передавали одне одному по рядах шоколадні батончики, пакетики з арахісом, жувальну гумку. Разом із Нормою він потім спостерігав за ними в кав’ярні з морозивом, де вони були схожі на почесних гостей на весільному бенкеті, сидячи за столиками, які офіціант зсунув разом на їхню вимогу. Якби було можна, вони й коханням займалися б усі разом в одному великому ліжку, зітхаючи між кульмінаційними моментами: «Хіба не чудово? Гей, народе, хіба не чудово?».

Він вирішив дозволити собі невеличку ексцентричність — знехтувати попереджувальним дзвінком і не піти на сніданок. В нього виникло якесь знайоме відчуття, воно було в нього вже кілька ранків поспіль, й він боявся, що воно розвіється. Це було відчуття глибокого, справжнього задоволення — як тоді, коли прокидаєшся й тобі не треба йти до ванної. Спочатку він поставився до цього з підозрою, як до якогось симптому старої хвороби, що раптом повторився. Але потім йому вдалося визначити його. Це було відчуття з дитинства: так прокидаються хлопчики — миттєво, цілком, з усвідомленням якогось нового факту в своєму житті. Якщо висловити це одним словом — він був збуджений.

І ось він почав свою ранкову інвентаризацію самого себе. Таким був його спосіб іти в ногу зі своєю географією. Спочатку він спробував визначити джерело свого нового відчуття, але крім того очевидного факту, що він уже не в армії і повернув собі те, що інші назвали б його свободою, він насправді нічого не зрозумів. Але він знав, що йшлося не просто про свободу або принаймні не про цей тип свободи. І не про його плани на майбутнє, бо він їх не мав. Але, обмірковуючи це, він почав потроху усвідомлювати можливу причину свого задоволення. Його плани щодо себе були туманні, але він був молодим і здоровим (у готелі літні чоловіки напівжартома пропонували помінятися з ним місцями). Йому треба було лише дозволити чомусь відбутися, чомусь несподівано трапитися. Нічим