Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

перекладі я стану знаменитим — ти що, не розумієш? Ганно, послухай, — продовжив він лагідно, улесливо, вмовляючи її по-батьківськи, — ти не зобов’язана любити мої вірші, хіба я прошу про це? Я не прошу їх любити, не прошу поважати. Хіба чоловікові в моєму віці потрібна кохана? Йому потрібна перекладачка. Хіба я милості прошу? Ні. Слухай, я забув тобі сказати одну річ. Це ділова угода, ось і все. Ділова угода, проста і ясна. Я заплачу тобі. Ти ж не думала, боже борони, що я не заплачу?».

Тепер вона прикрила свого рота. Він із подивом відчув, що йому хочеться заплакати, йому було соромно.

«Ганно, прошу, скільки? Я заплачу, ось побачиш. Скільки захочеш. Купиш усе, що побажаєш, — одяг, взуття…». Готтеню[147], чого може бажати таке дике звірятко? «Купиш собі ще чоботи, будь-які чоботи, все, що захочеш, книжки, все…». І він уперто повторив: «Ти отримаєш від мене гроші».

«Ні, — сказала вона, — ні».

«Будь ласка. Що ж зі мною станеться? Що не так? Мої ідеї не досить добрі? Хто просить тебе вірити в те, у що вірю я? Я старий, вичерпаний, мені більше нема чого сказати, а все, що я колись говорив, було імітацією. Я любив Волта Вітмена. І Джона Донна. Поети, майстри. А ми — кого ми маємо? Їдишського Кітса? Аж ніяк…». Едельштейн був присоромлений й витирав щоки обома рукавами. «Ділова угода. Я тобі заплачу», — повторив він.

«Ні».

«Тому що я підняв на тебе руку? Ну, пробач мені, я вибачаюся. Я божевільніший за нього, мене треба замкнути…».

«Не тому».

«Тоді чому? Мейделе, чому ні? Чим це тобі зашкодить? Виручи старого».

«Ви мені не цікаві, — сказала вона із сумним відчаєм. — А мені треба, щоб було цікаво».

«Зрозумів. Звісно, — він подивився на Воровського. — До побачення, Хаїме. Вітання від Аристотеля. Людей відрізняє від звірів здатність робити «ха-ха-ха». Тож доброго ранку, леді та джентльмени. Бувай, Хаїме, сто двадцять років життя тобі. Головне — це здоров’я».

На вулиці було вже зовсім світло, а чай зігрів Едельштейна. Блищала дорога, тротуари. Стежки перехрещувалися в несподіваних місцях, брязкали полози санчат, йшли люди. Аптека була відчинена, й він зайшов подзвонити Баумцвейгу. Набрав номер, але пропустив одну цифру й почув якийсь металевий шум, як брязкання зброї. Довелося набирати знову. «Пола», репетирував він, «я зайду на хвильку, гаразд? Може, на сніданок». Але передумав і вирішив зателефонувати на CALL TR 5-2530. На тому кінці дроту мала бути Роза або Лу. Едельштейн сказав голосу євнуха: «Я теж вважаю, що декому варто здохнути. Фараону, королеві Ізабеллі, Аману, тому погромнику королю Людовіку, який зветься в історії Святим, Гітлеру, Сталіну, Насеру…». Голос спитав: «Ви єврей?». Вимова була, як у жителя Півдня, але якась не негритянська — можливо, тому, що вишколена, відшліфована: «Визнайте Ісуса своїм Спасителем, і отримаєте свій відновлений Єрусалим».

«Ми його вже маємо, — сказав Едельштейн. — Машіахцайтн[148]!».

«Земний Єрусалим не має значення. Земля — це пил. Царство Боже всередині тебе. Христос позбавив людину юдейського ексклюзивізму».

«І хто кого виключає?» — спитав Едельштейн.

«Християнство — це універсалізований юдаїзм. Ісус — це Мойсей, якого зробили доступним широким масам. Наш Бог — це бог любові, а ваш — бог гніву. Згадайте, як він покинув вас в Аушвіці».

«Не тільки Бог його не помітив».

«Ви боягузи, ви ніколи навіть не намагалися захистити себе. Легкодухі, як зайці, ви не вмієте тримати зброю в руках».

«Розкажіть це єгиптянам», — сказав Едельштейн.

«Всі, з ким ви стикаєтеся, стають вашими ворогами. Коли ви жили в Європі, кожен народ вас зневажав. Коли ви перебралися на Близький Схід, аби взяти там гору, то вас зненавиділи араби — ваші кровні родичі, з такими самими обличчями, як у вас. Ви — кістка в горлі у всього людства».

«А хто гризе кістки? Лише собаки та щури».

«У вас навіть традиції харчування ненормальні — ані краплі звичайного повсякденного задоволення. Відмовляєтеся варити ягня в молоці матері його. Не їсте заплідненого яйця, бо в ньому крапелька крові. Миючи руки, монотонно співаєте. Молитеся на якомусь зіпсованому жаргоні, а не чудовою, урочистою англійською мовою нашої Біблії».

Едельштейн сказав: «Авжеж, Ісус розмовляв саме англійською».

«Навіть зараз, після бозна скількох років в Америці, ви розмовляєте з жидівським акцентом. Ви — жид!».

Едельштейн заволав у слухавку: «Амалекітянин![149] Тит![150] Нацист! Ви весь світ заразили, антисеміти! Це через вас розбещуються діти! Це через вас я втратив усе, змарнував усе своє життя! Це через вас у мене немає перекладача!».

Переклад Наталі Комарової

Стенлі Елкін

(1930-1995)

Стенлі Елкін народився у Нью-Йорку, хлопчиком переїхав до Чикаго, де навчався в середній школі, а згодом — в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні. Творчість Елкіна впродовж усієї його кар’єри відзначається власним літературним стилем — при тому, що його докторська дисертація була присвячена Вільяму Фолкнеру. Елкін — автор сімнадцяти книг, зокрема романів (Boswell, The Dick Gibson Show, The Franchiser, George Mills, The Magic Kingdom, The Rabbi of Lud, The MacGuffm і Mrs. Ted Bliss), а також збірок новел (Searches and Seizures, The Living End та Van Gogh’s Room at Arles), оповідань (Criers and Kibbitzers, Kibbitzers and Criers) та есеїв (Pieces of Soap). Один із видатних серйозно-комічних письменників нашого часу, Стенлі Елкін двічі здобував премію Національного кола літературних критиків і тричі був фіналістом конкурсу на здобуття Національної книжкової премії. Протягом останніх тридцяти п’яти років Елкін живе з дружиною, художницею Джоан Елкін, і дітьми в Сент-Луїсі, де викладає літературну творчість й історію літератури в Університеті Вашингтона.

Серед свідків

Готельний дзвінок до сніданку не розбудив його. Розбудив готельний соціальний директор