Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Мені цікава лише основна течія. Ваші калюжки мене не цікавлять».

«Знову гетто. Твій дядько смердить через що — через гетто? Від випускника Берлінського університету 1924 року Воровського смердить гетто? Від мене самого, з чотирма Богом дарованими книжками, не відомими жодній живій людині, смердить гетто? А Бог, який чотири тисячі років, від Авраама, спілкується з євреями, від нього теж смердить гетто?».

«Риторика, — сказала Ганна. — Їдишська літературна риторика. Це і є ваш стиль».

«Тільки від Островера не смердить гетто».

«Це питання бачення».

«Краще сказати — видінь. Йому не відома реальність».

«Йому відома реальність за межами реалізму».

«Американські літературні немовлята! І що — у вашій мові немає риторики? — скипів Едельштейн. — Чудово, він досяг цього, Островер — це світ. Пантеїст, язичник, гой».

«Саме так. Ви впіймали суть. Фрейдист, юнгіанець, чутливість. Жодних оповіданячок про кохання. Сучасний. Він промовляє від імені всіх».

«Ага. Це вже щось знайоме. Він промовляє від імені людства? Людства?».

«Так, людства».

«А від імені євреїв — це не від імені людства? Ми не люди? Нас немає на землі? Ми не страждаємо? Нам дають жити в Росії? Нас не прагнуть убити в Єгипті?».

«Страждання, страждання… — сказала Ганна. — Краще вже чорти. Вони не думають лише про себе й не страждають».

Раптом, дивлячись на Ганну (господи, він, старий чоловік, дивився на її тонку талію й нижче — туди, де ховалося яблучко її лона), раптом, негайно, в одну мить він поринув у хаос, у транс істини, дійсності — хіба таке можливо? Він побачив, як усе змінилося в якийсь чарівний, благодатний спосіб — усе стало простим, ясним, зрозумілим, справжнім. Він зрозумів ось що: саме гетто було реальним світом, а зовнішній світ був лише гетто. Бо кого насправді було ізольовано? Кого тоді насправді було поховано, прибрано, сховано в темряві? Кому, в якому малому просторі Бог запропонував Синай? Хто зберігав Тераха[146] і хто йшов за Авраамом? У Талмуді пояснюється, що коли євреї пішли у вигнання, Бог теж пішов у вигнання. Можливо, Бабин Яр — це реальний світ, як і Київ із його німецькими іграшками, а Нью-Йорк із усім його жахливим інтелектом — це все вигадки, фантазії. Нереальність.

Що за шалена пристрасть! Він був такий самий — все своє життя такий самий, як це уїдливе, дике дівчисько: він прагнув міфології, привидів, звірів, голосів. Західна цивілізація — його таємна провина, йому було соромно за слабке тремтіння своєї любові до себе, приниженої самозаглибленістю. Олексій з його шкірою, що обпалювала пристрастю, з його автомобільчиками та потягами! Він жадав бути Олексієм. Олексієм із його німецькими іграшками та латиною! Олексієм, чиїм призначенням було дорости до цілого світу, вислизнути з гетто, вибитися в інженери заради західної цивілізації! Олексію, я залишаю тебе! Я вдома лише в тюрмі, історія — це моя тюрма, яр — мій дім, послухай тільки — а раптом виявиться, що доля євреїв — це простір, відкритість, вічність, а західній цивілізації судилося зщулитися, зав’янути, всохнути, стати світовим гетто — що тоді буде з історією? Монархи, парламенти — як комахи, президенти — як шкідники, їхня релігія — ряд лялечок, їхнє мистецтво — печерна кіптява, їхня поезія — хтивість… Авремеле, коли ти впав з виступу в яр, у свою могилу, ти вперше потрапив у реальність.

Ганні він сказав: «Я не з власної волі народився серед їдишу. Це саме на мене звалилося». Він мав на увазі — це благословення.

«То залиште його собі, — сказала вона, — і не скаржтеся».

З усією люттю й насолодою від неї він ударив Ганну по губах. Божевільний знову зареготав. Тільки тепер стало помітно, що до того цей регіт щось зупинило. Бракувало арфи. Цю порожнечу знову заповнив кривавий сміх, крихти якого виглядали яскраво-червоними вкрапленнями в блювотині на підборідді Воровського, клоуни втекли, шапка Воровського з її хутряним вершечком звісилася йому на груди — він був виснажений, він починав провалюватися в тремтіння сну, засинав, дрімав, схропував, гикав, прокидався, сміявся, величезна скорбота оселилася в ньому, він далі дрімав і сміявся, але скорбота вчепилася в нього зубами.

Едельштейнова рука, його м’яка, як подушка, долоня горіла від удару. «Ти! — сказав він. — Ти взагалі маєш уявлення, хто ти?». Якісь залишки ерудиції спливли в пам’яті, й те, що мудреці казали про Йова, зірвалося з його язика, як шкіра самого язика: його ніколи не було, він ніколи не існував. «Ти ніколи не народжувалася, тебе ніколи не створювали! — заволав він. — Тож я скажу тобі, це мрець тобі каже: у мене принаймні було життя, я принаймні щось зрозумів!».

«Так помирайте, — сказала вона йому. — Помирайте ви всі, дідугани, чого ви чекаєте? Висите в мене на шиї — він, а тепер і ви, ціла купа вас, паразитів! Помирайте, мерщій!».

Його долоня палала — вперше в житті він дав ляпаса дитині. Він відчував себе батьком. Беззахисний рот на її обличчі. Від злості вона, всупереч інстинкту, не прикрила його рукою, й він бачив форму її зубів, що трохи находили один на один — недосконалі, теж вразливі. Від люті в неї текло з носу. Від його удару в неї розпухла губа.

«Забудь про їдиш! — вигукнув він. — Викинь із голови! Вирви з коренем! Зроби операцію на пам’яті! Ти не маєш на нього права, не маєш права на дядька, на дідуся! До тебе нікого не було, ти не народжувалася! Порожнеча!».

«Ви старі атеїсти, — крикнула вона навздогін. — Ви мертві старі соціалісти. Ви нудні! Ви набридли мені до смерті! Ви ненавидите дива, ви ненавидите уяву, ви розмовляєте з Богом і ненавидите його, ви зневажаєте, набридаєте, заздрите, ви зжираєте людей своєю огидною старістю, канібали, вас турбує лише власна молодість, але вам настав кінець, дайте шанс іншим!».

Це його зупинило. Він притулився до одвірка. «Шанс на що? Хіба я не запропонував тобі шанс? Нагоду, що трапляється раз у житті? Опублікуватися зараз, у молодості, в дитинстві, на початку життя? У