Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Воровський зі сміхом повторив: «Страждала».

«Йому подобається страждати. Він хоче страждати. Він обожнює страждання. Всі ви хочете страждати».

У пальцях защипало, закололо, вони горіли. Едельштейн приклав їх до гарячої філіжанки. Тепло він відчував. «Ви?» — перепитав він.

«Ви, євреї».

«Ага! Хаїме, ти чуєш? Твоя небога Ганна вже по той бік, і байдуже, що вона обізнана в маме лошн. Всього лише одне покоління — і ось уже “ви, євреї”. А тобі не подобаються страждання? Може, ти їх поважаєш?».

«Немає сенсу».

«Це йде з історії, історія теж не має сенсу?».

«Історія — це марнування часу».

Америка, порожня наречена… Едельштейн сказав: «Щодо справ ти маєш рацію. Я прийшов у справах. Всі мої справи — марнування часу».

Воровський зареготав і сказав: «Гершеле — жаба, жаба, жаба».

«Гадаю, через вас йому гірше, — сказала Ганна. — Скажіть, що вам треба, і я йому передам».

«Він не глухий».

«Він не запам’ятає…».

«Мені нема чого передати».

«Тоді чого ви від нього хочете?».

«Нічого. Я хочу від тебе».

«Жаба, жаба, жаба, жаба, жаба».

Едельштейн допив чай, поставив філіжанку на підлогу й уперше роздивився помешкання Воровського: досі Воровський його до себе не пускав. Кімната одна, за пластиковою завісою — раковина та плита, книжкові полиці, забиті не книгами, а стопками часописів, липкий стіл, диван-ліжко, письмовий стіл, шість кухонних стільців і вздовж стін — сімдесят п’ять картонних коробок, в яких, як було відомо Едельштейнові, знайшли свій притулок дві тисячі примірників словника Воровського. Шкода Воровського — він посварився з видавцем, і той повернув йому половину накладу. Воровському довелося заплатити за дві тисячі німецько-англійських математичних словників, і тепер йому треба було продавати їх самому, але він не знав, як за це взятися. Така була його доля — ковтати те, що він вивергнув до того. Внаслідок невдачі у справах його життя належало йому, він був господарем того, що являв собою, — раба, але невидимого. Голодній змії доводиться їсти себе, починаючи з хвоста й аж до голови, поки вона не зникне.

Ганна сказала: «Що я можу для вас зробити» — це пролунало невиразно, не як запитання.

«Знову “для вас”. Розрізнення, відокремлення. Я прошу лише про одне: відмовся від “ви", відмовся від “я”. Ми порозуміємося, ми об’єднаємося».

Вона нахилилася забрати його філіжанку, й він побачив її чобіт. Він боявся чобіт. Вимовив лагідно, чемно: «Слухай, твій дядько сказав мені, що ти одна з нас. Під “нами” він має на увазі письменників, так?».

«Під “нами” ви маєте на увазі євреїв».

«А ти не єврейка, мейделе[143]?».

«Не така, як ви».

«Тепер вони мають підрозділятися? Добрі та погані, старі та нові…».

«Старі та нові».

«Гаразд! Хай будуть старі та нові, чудово, розумний початок. Хай старі працюють із новими. Слухай, мені потрібен співробітник. Навіть не співробітник — простіше. Мені потрібен перекладач».

«Мій дядько, перекладач, не зовсім здоровий».

Тут Едельштейн відчув, що ненавидить іронію. І заволав: «Не твій дядько! Ти! Ти!».

Воровський, голосно стогнучи, підповз до вежі з коробок і став колотити по них голими п’ятами. Його сміх якось змінився — він був уже не таким театральним, але щось від театру в цьому було: Воровський веселився, розважався, між ногами у нього крокували клоуни.

«Ти врятуєш їдиш, — сказав Едельштейн, — ти будеш як Месія для цілого покоління, цілої літератури. Звісно, тобі треба над цим попрацювати, попрактикуватися, тут потрібні знання, хист, геній, треба бути природженим поетом…».

Ганна в своїх чоботах вийшла з його порожньою філіжанкою. Він почув, як за пластиковою завісою тече вода з крану. Потім вона повернулася й сказала: «Ви — дідугани».

«А сторінки Островера цілуєш!».

«Ви — заздрісні дідугани з гетто», — сказала вона.

«А Островер що — молодий? Юний принц? Слухай! Ти не розумієш, ти не стежиш за моєю думкою — переклади мене, витягни мене з гетто, від тебе залежить моє життя!».

Її голос хльоснув, як батіг: «Кровопивці. Вам не перекладач потрібен — вам потрібна чужа душа. Надто довга історія вичерпала вашу кров, і вам потрібен хтось, хто заступить вас, такий собі діббук[144]…».

«Діббук! Островерова термінологія. Гаразд, хай буде діббук. Я й големом стану — мені байдуже, мені плювати! Вдихни в мене життя! Оживи мене! Без тебе я лише глиняний горщик!». І заволав у відчаї: «Переклади мене!».

Клоуни бігали зачарованим черевом Воровського.

Ганна сказала: «Ви гадаєте, я маю читати Островера в перекладі? Ви гадаєте, переклад має якийсь стосунок до того, що таке Островер?».

«А хто навчив тебе читати їдишем? — дорікнув Едельштейн. — Така дівчина — знає літературу, гідну життя, — і така темна! “Ви, євреї”, “всі ви”, ви, ви, ви!».

«Я вчилася — дідусь учив мене, я за це не відповідаю, сама не напрошувалася, просто була розумною, золота голова — як і зараз. Але в мене власне життя, ви самі сказали. Чого це я маю від нього відмовлятися? Отож зверніть увагу, містере Вампіре: навіть на їдиші Островер не в гетто. Навіть на їдиші він не такий, як ви всі».

«Він не в гетто? Яке гетто, що за гетто? І де ж він? На небесах? У хмарах? З янголами? Де?».

Вона розмірковувала — вся така з себе розумниця. «У світі», — відповіла вона нарешті.

«На ринку. Торговка рибою, кохлефл[145], скрізь встигає: тобі автограф, мені — роботу, і прислухається до всіх».

«Тимчасом, як ви прислухаєтесь лише до себе».

У цьому просторі ніби чогось бракувало. Едельштейн, втискуючи ногу в