Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

його ліделе-шрайбер[139], він писав для народного театру — «Пісня про третій клас[140]»: «Третій клас, третій клас, пам’ятаю штовханину, пледи, що взяли з собою, ми відкинули, як саван, ледь угледіли той берег — через Золоті Ворота ми ввійшли в нове життя…». Навіть на Другій авеню[141] спогади про 1905 рік давно втратили свіжість, але після цієї пісеньки шоу зупинялося: шаленство, вигуки «біс!», сльози, лемент… Золоті тротуари. Америка-наречена — під її розкішним вбранням нічого немає. Бідний Сілверман, закоханий у підняту руку статуї Свободи, що він зробив у своєму житті, крім як підняв жердину на безплідному весіллі, що не дало потомства?

Швейцар розкопав частину скульптури — урну з кам’яним вінком. Едельштейн впізнав її з-під навісу. Пісок, недопалки, напівголий янгол верхи на вінку. Колись Едельштейн бачив у цій урні презерватив. Еврика! Це ж будинок Воровського! Бога немає, але хто ж привів його сюди, якщо не Володар Всесвіту? Не так вже й погано зрештою: навіть у заметіль він знайшов дорогу — майстер своєї справи, може відрізнити один будинок від іншого в цьому занедбаному світі! Він вніс свого черевика в ліфт, як немовля, як сироту, як спокуту. Він би міг поцілувати навіть черевик.

У коридорі сміх, шум води в туалеті, пронизливий запах кави.

Він подзвонив.

З-за дверей Воровського — сміх, сміх!

Ніхто не відчинив.

Він ще раз подзвонив. Нікого. Він заколотив у двері. «Хаїме, божевільний, відчини!». Ніхто не вийшов. «Людина замерзла до смерті, а ти не відчиняєш? Відчиняй швидше, я на бурульку перетворився, ти хочеш мерця перед своїми дверима? Будь милосердним! Зглянься! Відчини!».

Нікого.

Едельштейн прислухався до сміху. Він мав якусь форму, якийсь метод, або радше принцип — ближчий до фізики, ніж до музики: то здіймався вгору, то знову падав. А всередині цієї форми — гавкання, виття, собаки, вовки, дика природа. І після кожного такого жаху — тріщина, в яку можна впасти. Він зробив зі свого черевика наковальню, а з дверної ручки — залізний молоток і натиснув. Він тиснув і тиснув. Сила айсберга. Стулка дверей біля ручки вигнулася й тріснула. Не з його провини. Хтось по той бік не міг упоратися з незвичним замком.

Він чув Воровського, але побачив Ганну.

Вона сказала: «Що?».

«Ти мене не пам’ятаєш? Я той, хто читав тобі сьогодні ввечері свої вірші, написані кілька років тому. Проходив повз і вирішив зайти до твого дядька…».

«Він хворий».

«Що — напад?».

«Всю ніч. Я тут цілу ніч пробула. Цілу ніч…».

«Дозволь зайти».

«Будь ласка, йдіть. Я ж вам сказала».

«Впусти. Що з тобою? Я сам хворий. Я замерз до смерті! Гей, Хаїме! Припини це, божевільний!».

Воровський лежав на животі на підлозі. Він намагався затулити рот подушкою, немов каменем, бився об неї головою, але марно — сміх коливав подушку й верескливо виривався назовні, не придушений, а навпаки, ще голосніший і похмуріший. Воровський реготав, говорив «Ганно» й знову реготав.

Едельштейн узяв стілець, підтягнув його ближче до Воровського й сів.

У кімнаті смерділо, як у вбиральні підземки.

«Годі», — сказав він.

Воровський сміявся.

«Гаразд, веселощі — це дуже добре, веселися. Тобі тепло, мені холодно. Зроби ласку, дівчинко, принеси чаю, Ганно. Тільки гарячого. Від мене шматки плоті відпадають». Він почув, що розмовляє їдишем, тож почав знову — для неї. «Я перепрошую. Вибач мені. Це жахливо. Я там заблукав, я шукав і ось знайшов вас. Вибач».

«Просто недоречний час для візиту, от і все».

«Принеси чаю і дядькові».

«Він не може пити».

«А ну як зможе? Хай спробує. Той, хто так сміється, готовий до бенкету — фланкен, цимес, росселфлейш[142]…». Він додав їдишем: «У прийдешньому світі люди танцюватимуть на таких вечірках, сміятимуться, радітимуть. Ось так сміятимуться люди, коли прийде Месія».

Воровський зареготав, повторив «Месія» й продовжив смоктати подушку, відпльовуючись. Обличчя в нього було мокре: сльози текли назад вгору, заливали очі й чоло, слина калюжами збиралася навколо вух. Він плювався, плакав, булькав, задихався, ридав, бризкав слиною. Його очі почервоніли, білки здавалися ранами; він був усе ще в своїй шапці. І він сміявся, він весь час сміявся. Штани в нього були мокрі, ширінька розстебнута, з неї час від часу цідилося. Він випустив подушку, щоб попити чаю, наважився трохи відпити — язиком, як тварина, сповнений надії, але на третьому ковтку накотила блювота, а між її спазмами він усе сміявся й смердів, як стічна канава.

Едельштейн насолоджувався чаєм — він пройняв його нутрощі краще за каву, запах якої заповнював коридор. Він похвалив себе за відсутність ницих і злих почуттів: втілення розсудливості! Відтанувши, він сказав: «Дай йому шнапсу, шнапс він втримає, безперечно».

«Він пив. І виблював».

«Хаїме, любчику, — сказав Едельштейн, — чого ти так розгулявся? Я сам там був, я казав це, я говорив про могили, говорив про дим. Я — людина відповідальна. Смерть. Смерть — саме про неї я сказав. Якщо смієшся над смертю, ти не боягуз».

«Якщо хочете говорити про справи з моїм дядьком, то зайдіть в інший час».

«Смерть — це справи?».

Він уважно подивився на неї. Народилася у 1945-му, в часи таборів смерті. Не з обраних. Незворушна. Вся її манера поведінки виглядала незворушною — тобто американською, на його думку. І все ж таки — виснажена дитина, що відбилася від своїх, дивна дитина, що провела всю ніч із божевільним. «Де твоя мати? — спитав він. — Чому вона не прийшла доглянути брата? Чому це впало на тебе? Ти маєш бути вільною, у тебе власне життя».

«Що ви розумієте в сімейному житті?».

Це була правда: ані матері, ані батька, ані дружини, ані дитини. Що він розуміє в сімейному житті? Він, уцілілий, живе сам по собі. «Я знаю твого дядька — сказав він,