Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

— Поплач. Ти носила такий тягар на собі весь цей час. Нащо ж було…

— Я дуже його кохала…

— І будеш, але тепер це правильне почуття, яке не руйнуватиме тебе та твої стосунки зі світом. Це всеосяжна любов.

— Угу, — вигукнула я крізь сльози та не могла припинити потік з очей, при тому що губи розповзлися у посмішці. Я сміялася і плакала одночасно. Воля із розумінням кивнув та акуратно обійняв мене за плечі.

— Ми ще побачимось? — запитав він, коли я вже почала збиратися додому.

— Думаю, що ні.

Важко було дивитись на нього. Я опустила очі та побачила, як трусяться мої руки.

Він обережно доторкнувся краєм долоні до моїх пальців. Серце тьохнуло, наче, чиясь невидима рука стиснула його зсередини. Його долоня була холодна, немов річкова вода, як завжди, але зараз цей холод здавався приємним. Може, в мене температура? Я дивилася на нього, не в змозі щось сказати. Губи пересохли від хвилювання. Він стояв так близько, що перехоплювало подих, але тікати, як раніше вже не хотілося. Чомусь виникло бажання навпаки кинутися у вир холодної води, яка забере мене у своїх обіймах та захистить від усього.

— Мені шкода, що ти йдеш. Ти чесна, нічого не тримаєш за душею… Я-то бачу.

— Не кажи так.

— Ні, ти зовсім не така, як Ядвіга та всі вони… Відьми, чаклуни. Вони всі однакові, люблять владу, тягнуться до неї, але не ти. Ти тікаєш від неї. Може, й правильно робиш, Яно.

— Знаєш, я зараз думаю, що я втекла сюди від власного життя, а не навпаки. А тепер просто роблю крок назустріч тому, від чого так довго тікала.

Пальці чомусь самі стиснули його долоню. Він поклав другу руку на мою. Я відчула, як моє тепло зігріває, змішується з його холодом. Дивне відчуття, наче хвиля, сколихнуло мене. Здалося, що якась невидима сила відірвала мене від землі на мить, я наче опинилася у невагомості. Усе, що я бачила перед собою — його очі, сповнені смутку. Почуття легкості, якої я так давно не відчувала, і вдячності охопило виром. 

Легкий поштовх — і ми так близько одне до одного. Лише подих — легкий подих розділяє наші губи. Усе зникло навкруги — лишилися ті губи, ті очі. Я вдихнула, забравши той єдиний видих, що розділяв нас — невидимий шар повітря, що стримував від раптової пристрасті, зник у моїх легенях. Я хитнулася і відчула його поцілунок. Очі закрилися, дихання зникло, серце сповільнилося, як і весь світ навколо. У дурмані та легкості я знову лечу кудись, наче у вакуумі не чую нічого й не бачу. Тільки він став моїм всесвітом. Не пам’ятаю, як опинилася в його обіймах. Легкі та ніжні, як вітер у спеку, він охопив мої лікті, плечі, притиснув до себе ближче. Обвивав руками мою талію, а я вхопилася за його шию, наче за останнє, що втримувало мене у цьому світі перед падінням у безодню.