Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Задзвонив телефон.

Жінка покинула роботу й поглянула на Сандру, яка відразу підняла слухавку.

— Ти хто така, трясця твоїй матері? — випередив її жіночий голос.

То була вона. Повія, яку вона шукала. Впізнала її за східноєвропейським акцентом.

— Я хочу тобі допомогти.

— Хочеш допомогти й спускаєш на мене всіх собак? Ти знаєш, бридка дурепо, від кого я намагаюся сховатися?

«Вона вдає із себе круту, а насправді дуже перелякана», — зауважила Сандра.

— Заспокойся й вислухай мене.

Сандра повинна була здаватися сильнішою за неї, тільки таким чином вона могла переконати, що їй можна довіряти.

— Отже, мені досить було двох годин і кількох телефонних дзвінків, щоб викурити тебе з нори, — із цими словами звернулася вона до дівчини. — То скільки знадобиться часу монстрові, щоб вийти на тебе, як гадаєш? Я скажу тобі дещо, про що ти, мабуть, не подумала: це хитрий злочинець, а в нього, звісно, є потрібні зв’язки. Цілком можливо, що йому хтось допомагає, насправді й не знаючи про його наміри.

Дівчина помовчала. Добрий знак: вона обмірковувала.

— Ти — жінка, я вірю у твою щирість… — У її словах лунала констатація і водночас запитання.

Сандра зрозуміла, чому Маркус доручив виконати це завдання їй: монстр був чоловічої статі, а її представники частіше схиляються до жорстокості та звірств. Тому довіритися жінці легше.

— Так, ти можеш на мене покластися, — запевнила її Сандра.

По той бік лінії знову запанувало тривале мовчання.

— Згода, — нарешті промовила дівчина-іноземка. — Де побачимося?

Вона зайшла до нічного клубу за годину. Несла перекинутого за спину наплічника з речами. На ногах — пара кросівок. Вдягнута в спортивні штани сірого кольору, синє худі, а зверху накинута чоловіча шкіряна авіаторська куртка. «Вибір одягу невипадковий», — зауважила Сандра. Вродлива жінка років тридцяти п’яти, можливо, трохи більше, була з тих, кого важко не помітити. Та зараз вона намагалася не привертати до себе уваги, тому і вбралася відповідно. Однак від макіяжу не відмовилася, так ніби її жіночна натура чинила спротив, вирішивши відігратися принаймні на цьому.

Вони сиділи в одній з кабінок великого залу SX. Дружина Бардіті залишила їх наодинці: вона більше не хотіла бути учасницею цієї історії, і Сандра її добре розуміла.

— Це було жахливо. — Дівчина розповіла про те, що сталося минулої ночі. Коли говорила, весь час торсала нігті, здираючи манікюр із червоним лаком, яким вони були покриті. — Сама не знаю, як мені вдалося вижити, — урвала вона свою розповідь.

— Хто той чоловік, що був з тобою? — запитала Сандра.

Адже особистість жертви чоловічої статі досі залишалася під секретом, і в жодному випуску новин її не називали.

Жінка суворо поглянула на неї:

— Це так важливо? Я не пригадую, як його звали, та навіть якби й пам’ятала, то не впевнена, що він назвав своє справжнє ім’я. Ти справді думаєш, що чоловіки щирі з такими, як я?! Особливо одружені або заручені, а він мені здався саме таким.

Жінка мала рацію: тієї миті це не важило.

— Згодна, продовжуй.

— Він привіз мене на віллу, і я попросилася піти до ванної, щоб приготуватися. Я завжди так роблю, звичка така, однак цього разу вона врятувала мені життя. Поки я сиділа у ванній, сталося щось дивне… З-під дверей я помітила якісь спалахи. Я відразу збагнула, що то працює фотоапарат, і вирішила, що клієнтові знадобилася еротична забава. Таке зі мною вже траплялося. Але фотознімки — то таке відхилення, з яким я готова миритися.

Сандра подумала про вбивцю, про те, що саме вона, а не хто інший, здогадалася, що він фотографував своїх жертв.

— Звісно, я просила за це надбавку. Але проти нічого не мала. І я вже ступила крок, щоб вийти з ванної, коли почула постріл.

Жінка не змогла продовжити розповідь, її голос уривався від страшних картин, що поставали в неї перед очима.

— І що було далі? — повернула її в реальність своїм запитанням Сандра.

— Я вимкнула світло й лягла під дверима, сподіваючись, що він не помітив мене. Тим часом я чула, як він ходив по будинку — мене шукав. Звісно, він мене знайшов би. Мені треба було негайно тікати. Я побачила над собою віконце. Та воно було надто маленьке, я в нього не пролізла б. До того ж не відважилася б стрибати вниз, бо могла пошкодити ногу і тоді вже годі й думати про втечу. І якби він мене догнав… — Вона похнюпилася. — Не знаю, як я насмілилася. Неймовірно, як працює в нас голова, коли припече… — Жінка зітхнула. — Я згребла докупи свій одяг, бо збагнула, що гола далеко не забіжу по такій холоднечі.

Вона відволікалася, замовкала, але Сандра терпляче слухала, не хотіла її уривати.

— Я відчинила двері ванної кімнати. У будинку панувала суцільна темрява. Навпомацки почала пробиратися по будинку, намагаючись пригадати розташування кімнат. У кінці коридору побачила світло ліхтарика. Він був там, перевіряв одну з кімнат. Якби він тієї миті вийшов, він мене обов’язково помітив би. У мене було якихось кілька секунд, щоб добігти до сходів — вони були на півдорозі між ним і мною. Мені здавалося, що найменший порух викличе страшенний шум. — Вона помовчала. — Зрештою я потихеньку дісталася сходів і побігла ними вниз. А тим часом наді мною щось гриміло: то він ніяк не міг мене знайти й гнівався.

— Він мовчки здійснював свої пошуки? Не кричав, не обзивав вас, поки шукав?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ні, мовчав, і це лякало ще більше. І тут я побачила вхідні двері. Однак вони були замкнені зсередини, а ключа в замку не було. Я мало не плакала з відчаю і вже ладна була змиритися зі своєю участю, та все ж таки знайшла в собі сили, щоб зрушити з місця в пошуках іншого виходу… А він тим часом спускався вниз, я чула його кроки. І я відчинила вікно, біля якого опинилася, та вистрибнула, гадки не маючи, що чекає на мене. Та приземлилася я на щось м’яке. На пісок, як за мить зрозуміла. Далі посунулася схилом і ніяк не могла спинитися — аж до самого пляжу. Упала на спину, і