Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Вистрілив? — перепитала Сандра.

— Так, але помилився на метр чи, може, навіть менше. І тоді я підхопилася на ноги й кинулася навтьоки. Бігти по піску було важко, і невдовзі сили стали мене покидати. Я була впевнена, що він ось-ось у мене поцілить, що будь-якої миті я відчую гарячий укол у спину. Не знаю чому, але саме так я уявляю собі біль.

— А він продовжував стріляти?

— Я налічила ще три постріли, а потім їх не було. Він, напевно, вийшов мене шукати. А я тим часом дісталася схилу пагорба й вигулькнула на дорогу. Сховалася за контейнером для сміття й там чекала світанку. То були найгірші години мого життя.

Сандра її розуміла.

— А потім що?

— Я зупинила вантажівку і попросила водія підвезти мене. З найближчої станції заправки я зателефонувала на аварійний номер і повідомила про те, що сталося. Потім я повернулася додому, сподіваючись, що той покидьок не знає, де я мешкаю. Зрештою, що мені було робити? У мене була моя сумка з документами, а того типа, який хотів трахатися зі мною, я бачила вперше й ніколи раніше не була на тій віллі.

Сандра замислилася над її розповіддю. «Поталанило ж тобі», — подумала.

— Ти не сказала мені, як тебе звати.

— А я не хочу казати, це що, проблема?

— Скажи принаймні, як мені до тебе звертатися.

— Міна. Називай мене Міна.

Можливо, то було придумане прізвисько, яким вона користувалася для роботи.

— А от я хочу сказати тобі, як мене звати: я Сандра Веґа і працюю в поліції.

Почувши це, жінка вже була підхопилася на рівні.

— Якого дідька! — вилаялася вона. — Ти ж обіцяла по телефону, що ніякої поліції!

— Знаю. Заспокойся, я тут неофіційно.

Та вхопила наплічника, налаштована негайно тікати.

— Гадаєш, у мене з головою не все гаразд? Яка мені різниця, офіційно ти тут чи ні? Ти поліціянтка, і цим усе сказано!

— Так, але зараз я чесно тобі все розказала, могла й промовчати. Отже, слухай мене уважно. Я працюю разом з однією особою, яка не служить у поліції. Саме він хоче з тобою поговорити.

— Якою ще особою?! — роздратовано і з підозрою вигукнула Міна.

— У нього свої зв’язки у Ватикані. Він може допомогти тобі лягти на дно на деякий час, але ти повинна нам допомогти.

Міна завмерла. Зрештою, у неї не було виходу. Вона була налякана й не знала, куди подітися, а тому знов опустилася на стілець. У запалі в неї задрався рукав куртки, а разом з ним — і рукав худі.

Сандра побачила в неї рубець на лівій руці — як у тих, хто намагався перерізати собі вени.

Міна помітила її погляд і хутко натягнула на зап’ястя кінець рукава.

— Зазвичай я ховаю його під браслетом, щоб клієнти не побачили, — виправдовувалася вона сумним голосом. — Мені вже чимало довелося пережити… Ти сказала, що можеш мені допомогти. Прошу тебе, зроби так, щоб я змогла виборсатися із цього пекла.

— Згода, — пообіцяла Сандра. — А тепер ходімо. Я відвезу тебе до себе додому, там ти будеш у безпеці, — сказала вона, беручи Мінин наплічник з речами.

7

Оселя Агапових стояла в безлюдному місці, загубленому в просторі та часі.

Сільське довкілля залишалося, напевно, таким, яким здавалося й наприкінці сімнадцятого століття — у той період, коли побудували віллу, коли в лісах та полях навколо на людей чатували небезпеки. Необережні мандрівники легко ставали здобиччю розбійників. Ті їх обкрадали і безжально вбивали, не залишаючи на місці злочину свідків. Тіла скидали до загальної могили, і ніхто ніколи ні про що не дізнався б. У ті часи посеред темних ночей можна було розгледіти вдалині відьмині вогні, яких, за легендами, поблизу Рима завжди було дуже багато. У темному Середньовіччі відьом запросто засуджували до спалення на тих самих вогнях, якими вони віддавали шану своїм демонам.

Маркус діставався до призначеного місця більше ніж годину. Зовсім недавно пробило сьому вечора, але місяць — нехай і не такий повний, як минулої ночі, — уже вирушив у свою путь холодним зоряним небом.

Знадвору будинок здавався величезним — таким, як його описала домоправителька, що пропрацювала там шість років. Однак літня жінка з будинку-інтернату не підготувала його морально до такого величного вигляду оселі.

Здалеку вона скидалася на церкву.

Маркусові майнула думка: скільки ж бо осіб у минулому прийняли її за храм. Можливо, з волі того, хто наказав побудувати віллу, чи то завдяки ексцентричній уяві архітектора, який її спроєктував, фасад звели в готичному стилі. Він злітав догори своїми гострими шпилями, встромляючись, як здавалося, просто в небо. Сірий камінь, яким його виклали, поблискував у місячному світлі, створюючи темні тіні під карнизами та синюваті відблиски на вітражах, що прикрашали високі, як у соборі, вікна.

На воротах головного входу висіла велика табличка агенції з нерухомості з написом «На продаж», яку добре було видно здалеку. Однак під нею можна було помітити сліди від попередніх оголошень, які з часом так і не увінчалися успіхом.

Будинок був замкнений.

Сад навколо вілли складався переважно з пальм — ще одна екстравагантність цієї оселі. Кора на деревах була товста й груба — ознака того, що дерев протягом тривалого часу не торкалися вправні руки садівників.

Пенітенціарій переліз через залізну огорожу й рушив алеєю до зовнішніх сходів, які виводили до веранди, а з неї — до входу в будинок. Пригадав слова літньої жінки з будинку-інтернату, яка розповідала, що свого часу, коли тут мешкали Агапови, їй доводилося керувати роботою персоналу з восьми осіб. Утім нікому з них не дозволяли затримуватися тут після заходу сонця. А тому всі були змушені залишати віллу, перш ніж день добіжить кінця, і поверталися лише наступного ранку. Маркус подумав: якби Анатолій Агапов ще був живий, то в цей час його вже не впустив би до садиби.

Що відбувалося в цьому будинку вночі?

Пенітенціарій взяв із собою з машини електричний ліхтарик